Індоарійські таємниці України
- Автор: Наливайко Степан
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Індоарійські таємниці України». Краткое содержание книги:
Широке залучення індійського та іранського мовного фактографічного та культурологічного матеріалу дозволило по-новому осмислити давні й нинішні українські реалії, пояснити низку винятково важливих для вітчизняної історії термінів та імен, показати, що назви «Україна», «Русь», «українці», «козак» сягають тисячолітніх часових глибин.
І що українська історія творилася рівнобіжно з історією найдавніших цивілізацій світу.
Культ Шіви географічно пов’язують з ареалом цивілізації долини Інду (Сіндгу), так званою хараппською культурою. За «Ріґведою», серед народів, що їх арії застали в Індії, був і народ шіва. Ведійські народи називали тутешні аборигенні народи шішнадева — «шішнобожні», «фаллособожні», де санскр. shishna — «чоловічий орган» (також санскр. linga). Це прямо вказує на одну з важливих характеристик Шіви — його запліднювальну суть. Цей символ Шіви — самостійний об’єкт поклоніння і згодом замінив собою зображення його самого.
Ще однією популярною іпостассю Шіви є образ Натараджі — «Царя танцю». У цьому образі Шіва вважається богом, який втягує в ритм свого несамовитого танцю без кінця змінну мінливу матерію і творить світ. Він танцює на спині потворного карлика, який уособлює ниці людські прагнення і вказує людям шлях до спасіння.
Мегасфен, посол грецького імператора Селевка при дворі індійського царя Чандраґупти (ІІІ ст. до н.е.) у своїй «Індіці» відзначає, що гірські індійці поклоняються Діонісу. Тут під Діонісом мається на увазі якраз Шіва, котрий пов’язується з горами й через те має ім’я Ґіріша — «Гірський бог». Доречно тут буде порівняти спільні риси Діоніса й Шіви:
Таким чином, більшість античних свідчень про Діоніса відповідає давньоіндійським свідченням про Шіву-Рудру (ИД, 374–375). Античні джерела засвідчують, що Діонісові-Шіві поклонялися й давні насельники України. Геродот у V ст. до н.е. каже, що кожного третього року будини відзначають діонісії (Геродот, 205). Цікаві й слова того ж Геродота, що за одне покоління до походу Дарія на скіфів неври залишили свою країну через навалу змій. Очевидно, під зміями маються на <301> увазі племена, які поклонялися зміям, а з ними тісно пов’язаний Шіва. Неври після цього оселилися в країні будинів, де справлялися діонісії. На північ від таврів Геродот розміщує агатирсів, у назві яких наявне тирс — символ Діоніса. Можливо, етнонім агатирси насправді може звучати махатирси — «великі жезли». Тим більше, що в індійських джерелах фіксується етнонім махавріша — «великі бики», пов’язаний із Шівою, а сам Шіва має епітети Махадева, Махеша — «Великий бог», Махакала тощо. А відразу за країною агатирсів лежала країна неврів.
Цікавий факт про Діоніса й поклоніння йому скіфів подає знову-таки Геродот. Скіфський цар Скіл нишком від свого війська приїздив до грецького міста Ольвії і справляв вакхічні містерії, як справжній шанувальник <302> Діоніса. Про це довідався його брат Октамасад. Скіл, щоб урятуватися від розплати за це, втік до фракійського племені агатирсів, але невдовзі ті видали його і Скіла було страчено. «Отак, — завершує свою оповідь Геродот, — обороняють свої звичаї скіфи і таку кару накладають на тих, хто хоче запозичити іноземні звичаї» (Геродот, 198–199).
Знахідка на території давньої Фракії золотого персня із зображенням скіфської богині і викарбуваним іменем Скіл грецькою мовою, засвідчило: Скіл особа не легендарна, а цілком історична. Він жив приблизно в 475–450 рр. до н.е. Ця історія, очевидно, має свідчити за те, що самі скіфи не поклонялися Діонісові, що серед їхніх божеств не було схожого на нього божества. З іншого боку, Скіл утік до агатирсів, які, певно, знали Діоніса.
У «Ріґведі» боги часто згадуються парами, тож і Шіва має свою пару — Місяця-Чандру або Місяця-Сому. Сліди Шіви-Рудри простежуються у вірменській легенді про трьох братів, яка дивовижно перегукується з легендою про Кия, Щека й Хорива (ТРС, 222–236).
І Рудру, і Шіву пам’ятки називають червоним, рудим. Причому вважається, що Шіва — доарійське божество, а Рудра — арійське. І що Шіва був божеством того населення, яке жило в Індії до приходу аріїв. Обидва божества, об’єднавшись, стали єдиним божеством — покровителем худоби, творителем і руйнівником життя, запліднювачем. Це божество має 8 уособлень власної енергії: земля, вода, вогонь, повітря, небо, місяць, сонце, пожертва. Ім’я Шіва тлумачать як «Благосний», і воно нібито не дуже личить богові-руйнівнику.
У мистецтві Шіву зображають як аскета в тигровій шкурі. Шкіра в нього світла, а шия — синя, бо він проковтнув отруту, яка мала знищити світ. Під час сколочування Молочного океану змія, яка слугувала замість мотузки, виригнула смертельну отруту, і Шіва випив її, щоб вона не втрапила у води й не отруїла їх. Але Парваті, дружина Шіви, схопила чоловіка за горло й не дала отруті потрапити йому в шлунок. Тому в Шіви посиніла тільки шия, а одне з імен його відтоді стало Нілакантха — «Синьошиїй». Сучасний індійський поет Ш’ямсінх Шаші, котрий побував в Україні, переклав низку поезій Кобзаря мовою хінді й присвятив йому власні вірші, каже в статті про нього, що Тарас Шевченко зазнав у житті таких самих страждань, що й Шіва, коли заради врятування світу мусив випити отруту.
Розкуйовджені кучері Шіви стягнуті кільцями змії, розкритий капюшон її височить над його го<303>ловою. Інша змія обвиває його шию, а ще одна служить священним шнуром. У зачісці його — півмісяць, на лобі — третє око, здатне спопелити світ. Зброя і атрибут його — тризубець, що символізує його войовничу іпостась. Тризуб символізує і тріаду богів — Брахму, Вішну й самого Шіву. У тризубі Шіва уособлює середнє вістря, тоді як праве уособлює бог-творець Брахма, а ліве — Вішну, захисник світу.
На відміну від Брахми й Вішну Шіва не має свого небесного палацу. Він часто відвідує гору Кайласу в Гімалаях, де живе під деревом, але він переважно бездомний блукалець. Священні тексти часто мовлять про нього як про мандрівного жебрака, що навідується в місця кремації чи просто в безлюдні місцини, супроводжуваний примарами й злими духами чоловічої і жіночої статі. Тоді він тримає в одній руці череп, у другій — жебрацьку карнавку. Вважається, що найлюбіше для Шіви місто — священне Варанасі (Бенарес). Шанувальників Шіви впізнають по трьох горизонтальних смугах на чолі.
18. Шудренко, Шудриченко
Шудренко Василь (РВЗ, 271; Кальницький полк, сотня Борщагівська); Шудриченко Децько (427; Полтавський полк, сотня Веприцька); Шудуриченко Іван (368; Кропивнянський полк, сотня Журавська).
Інші прізвища, що побутують у нинішніх українців: Шудра, Шудря, Шудрак, Шудрик.
Санскр. shudra — шудри, четвертий стан давньоіндійського суспільства (три інші — жерці-брахмани, воїни-кшатрії та вайш’ї — землероби, ремісники, торговці).
Санскр. Шудрака (хінді Шудрак) — цар і драматург (середина І тис. н.е.), автор санскритської п’єси «Глиняний візок».
Давньоіндійське суспільство, як відомо, ділилося на 4 стани. Найраніша версія виникнення цих станів (варн), міститься в ріґведійському міфі, що його називають «Пуруша-сукта» (Х, 90). У ньому мовиться, що брахмани походять з уст міфічної першолюдини Пуруші, якого боги принесли в пожертву, кшатрії — з рук, вайш’ї — зі стегон, а шудрі — зі ступнів. Деякі джерела (джайнські й буддійські) стверджують, що спершу з’явилися кшатрії, потім — вайш’ї, і лише за ними — брахмани й шудрі. Вчення про 4 стани — чатурварнья — відбите в усій давньоіндійській літературі: епосі, дгармашастрах, буддійському каноні тощо. Хоча в цій теорії є деякі відмінності, сутності системи це не міняє. Всі джерела одностайні, що існує 4 групи людей, <304> пов’язаних із певним видом діяльності. Брахмани переважно зайняті науками (вчаться і навчають), кшатрії — військовою справою і судочинством, вайш’ї — всілякою економічною діяльністю (окрім ремесел), шудри — слугують трьом вищим станам. Згодом вайш’ї перетворилися у вузький прошарок торговців і лихварів, а шудри підвищили свій соціальний статус — стали самостійними господарями, землеробами й ремісниками. Й опинилися навіть на вищому щаблі, ніж деякі групи населення.
Давньоіндійська «Ману-смріті» («Закони Ману») — збірка законів, приписувана прабатькові людей Ману, мовить, що ці чотири стани походять від божественних мудреців-ріші, синів Ману: брахмани — від Бгріґу (Каві), кшатрії — від Анґіраса, вайш’ї — від Пуласть’ї, шудри — від Васіштхи, нащадки якого носили пасмо волосся на виголеній голові (ИД, 165). Ману ж, у свою чергу, вважається сином бога-творця світу Брахми, який уособлює в тризубі праве вістря.