Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
Я ще пройшов метрів із п’ятнадцять і зупинився, побачивши попереду на галявині двох закоханих, які влаштували собі пікнік. Вони сиділи на темно-зеленому пледі. Між ними стояла пляшка шампанського і блюдо з тістечками. Білявка, якій на вигляд можна було дати двадцять п’ять років, повернулася до мене і кинула запитальний погляд. Слідом за нею повернувся чоловік. На його вузькому вилицюватому обличчі можна було прочитати пиху і легку роздратованість. Він поліз рукою до кишені сірого піджака. Витяг звідти якусь чорну штуковину, схожу на телевізійний пульт дистанційного керування. Спрямував цю штуковину на мене й натиснув на кнопку. І я відразу ж зник, розчинившись у лісовому повітрі. І відерце з грибами, яке тішило долоню своєю вагою, кудись зникло. Я розплющив очі, роззирнувся. Було темно. Я лежав у своєму «королівському» ліжку на Десятинній. У грудях, занепокоєне сном, вовтузилось серце. Рука сама потяглася до нього. Пальці пройшлися вздовж вертикального шраму. Потім долоня лягла на груди. І я відчув, як дві складові частини мого тіла обмінюються теплом.
— Годі, це ж лише сон, — прошепотів я.
Але, тим не менше, неспокій у мене в голові зостався. І я замислився про те, що вже два тижні мене не відвідує лікар.
— Гей! — гукнув я у напрямку дверей.
За дверима щось глухо впало. З таким звуком зазвичай падають на підлогу книжки.
У дверях з’являється пляма — обличчя помічника.
— Знайди мені Колю Львовича... Ні, зачекай! Знайди Колю Львовича, а він нехай знайде мені лікаря! Щоб за півгодини лікар був тут!
Помічник кивнув. Принаймні, собі я уявив це досить легко. Я сам не міг роздивитись у темряві, але звук причинених дверей підтвердив його не побачений мною кивок. Він помчав виконувати наказ. А мені хотілося тихенько і нерухомо лежати на спині й слухати своє тіло. Слухати його перед тим, як його послухає лікар.
118
Київ. Травень 1990 року.
Щось дивне відбувається в країні. Особливо у магазинах. Немає ані масла, ані нормального мила. Чесно кажучи, мама звідкись усе це бере. Вдома — порядок і в холодильнику не порожньо. Дещо я сам приношу з роботи. Я тепер у кафе ЦК комсомолу на постійній роботі. Мене вмовили перевестися на заочну форму навчання. Жора вмовив. «На хера тобі це навчання?! Ти хлопець не дурний! Диплом тобі все одно видадуть, зате будеш у теплому місці і в гарній компанії».
Я взяв і погодився. Жалкувати — не жалкую. Яка мені різниця, що там записано в моїй трудовій? Є речі важливіші. Тим більше, що навіть мати з повагою поглядає на внесок до сімейного холодильника. Та й Дмитра тішать трішки підсохлі, але все одно смачні бутерброди з ікрою. Коли буфет «виїзний», я таких бутербродів додому привожу десятків зо два. I не тільки їх! А «виїзних» буфетів дедалі більше й більше, майже щонеділі. То в Кончу-Заспу, то в ту ж Пущу-Водицю, то в Обухів. Починається все з «семінару» чи ще чогось, а закінчується буфетом за повною програмою, з коньяком і п’яними танцями.
— Пам’ятаєш, з тобою якось працювала така симпатична дівчина? — кілька днів тому запитав у мене Жора.
— Це коли я вперше проходив практику?
— Саме так!
— Віка? Пам’ятаю.
— Як вона зараз?
— Не знаю, давненько вже не бачив.
— Розшукай її. Адже вона не київська?
— Ні, з гуртожитку.
— У нас тут вечірка незабаром має бути, добре було б студенток покликати, — довірливо розповів він. — Ти побалакай з нею, може, гарних подружок прихопить!
— Добре, запитаю, — пообіцяв я.
Жора поплескав мене по плечі і, наспівуючи собі щось під ніс, пішов.
«Уже набридли їм свої комсомолки», — подумав я, дивлячись йому вслід.
А потім, під кінець робочого дня, знімаючи з непроданих бутербродів ковбасу СК і сир, замислився: чогось це тут поменшало і комсомольців, і комсомолок. Пригадав обличчя, які вже не бачив декілька тижнів. Куди вони зникли? Можливо, у відпустці? Літо ж на носі!
119
Швейцарія. Лейкербад. Вересень 2004 року.
З Дмитром і Валею ми зустрілися тільки наступного ранку. Вони самі прийшли в готель, занепокоєні нашою відсутністю. Але наша відсутність мала виправдання. Світлана як прилягла перепочити відразу після нашого приїзду в Лейкербад, так і проспала до самого ранку. Я з цього тільки радів. Усе ж таки три години в небі й ще майже три години в таксі — це не жарт для жінки на дев’ятому місяці вагітності.