Ніж, якого не відпустиш
- Автор: Несс Патрик
- Серия: Ходячий Хаос #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7661-91-6
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Ніж, якого не відпустиш». Краткое содержание книги:
Віола зі всіх сил веслує, аби ми не зайшли на бистрину, але вона слабка від ліків, такшо нас тягне дальше і дальше.
— Ні, — я чую, як вона каже. — Ні.
— Відпусти його! — кричу я.
— Дівчинка або пес, Тодде, — гукає Аарон, спокійно, такшо це страшніше чим коли він кричить. — Сам вибирай.
Я тягнуся до ножа і тримаю його перед собою, але моя голова задуже крутиться, і я падаю і б’юся зубами об сидіння.
— Тодде? — каже Віола, ще гребучи проти течії, а човен дальше смикається і повертється.
Я сідаю, відчуваю смак крові, а світ хвилюється так сильно, шо я знову майже вирубаюся.
— Я тебе вб’ю, — кажу я, але так тихо, шо ніби з собою говорю.
— Останній шанс, Тодде, — каже Аарон, уже не так спокійно.
— Тодде? — далі захлинається Манчі. — Тодде?
І ні…
— Я вб’ю тебе, — але мій голос просто шепоче…
І ні…
І нема інакшого виходу…
І човен на бистрині…
І я дивлюся на Віолу, котра дальше гребе проти течії, а з її підборідя скрапують сльози…
Вона дивиться на мене…
І нема інакшого виходу…
— Ні, — каже вона нерівним голосом. — О ні, Тодде…
І я кладу долоню на її руку, аби вона перестала гребти.
Шум Аарона реве, аж червоно-чорніє.
Течія підхоплює нас.
— Пробач! — кричу я, коли річка тягне нас за собою, мої слова — то не більше ніж відірвані від мене потріпані шматки чогось, мої груди стиснуло так міцно, шо я ледве дихаю. — Пробач мені, Манчі!
— Тодде? — гавкає він, збентежений і наляканий, і він дивиться, як я його лишаю. — Тодде?
— Манчі! — кричу я.
Аарон підносить вільну руку до мого пса.
— МАНЧІ!
— Тодде?
І Аарон різко повертає руки, і чується ХРУСЬ і крик і обірваний схлип, який розриває моє серце напополам, знову і знову.
І болю забагато забагато забагато забагато мої руки на голові я валюся вперед рот відкритий у безкінечному бесслівному витті всьої чорноти шо всередині мене.
І я в неї падаю.
І я більше нічо не знаю, а річка забирає нас дальше і дальше.
Частина шоста
32. Униз по течії
Звуки води.
I крики птахiв.
Де безпечно? співають вони. Де безпечно?
Але крім цього — лише музика.
Клянуся шо музика.
Цілі партії, плавні, дивні, знайомі…
І світло проти темряви, цілі пласти, білі й жовті.
І тепло.
І м’якість моєї шкіри.
І тишина просто біля мене, тисне так сильно, як ніколи раніше.
Я відкриваю очі.
Я в ліжку, під простирадлом, у маленькому боксі з білими стінами і сонячним світлом, яке лиється через відкриті вікна разом зі звуками річки, яка біжить надворі, і пташки пурхають між деревами (і музика, це музика?) і якусь хвилину справа не лише в тому, шо я не знаю, де я є, я ще й не знаю, хто я є, чи шо сталося, чи чому мене болить…
Я бачу Віолу, котра спить, скрутившись калачиком на стільці біля ліжка, дихає ротом, обхопивши себе руками.
Я ще задуже очманілий, аби рухати своїм ротом і вимовити її ім’я, але мій Шум, певно, і сам все сказав достатньо голосно, бо її очі відкрились і зустрілися з моїми, і вона встає з сидіня і от уже її руки обвилися навколо мене і мій ніс росплющився об її ключицю.
— Господи Боже, Тодде, — каже вона, тримаючи мене так міцно шо мені аж трохи боляче.
Я кладу руку їй на спину і вдихаю її запах.
Квіти.
— Я думала, ти вже не вернешся звідти, — каже вона. — Думала, ти помер.
— А я не помер? — крекчу я, пробуючи пригадати.
— Ти був хворий, — каже Віола, трохи відсторонюючись, але коліньми ще стоячи на мому ліжку. — Дуже хворий. Доктор Снов не знав навіть, чи ти прокинешся, а коли вже лікар каже таке…
— Хто такий доктор Снов? — питаюся я, розглядаючись маленькою кімнаткою. — Де ми? Це Притулок? І шо це за музика?
— Ми в поселенні, яке називається Вуглекопське, — каже вона. — Ми пливли вниз по річці, і…
Вона зупиняється, бо бачить, як я дивлюся собі в ноги.
Туда, де нема Манчі.
Я пригадую.
Мої груди стискає. Горло щемить. Я чую, як він гавкає в мене в Шумі. «Тодде?» — отак він каже, не розуміючи, чого я його лишаю. «Тодде?» — отак зі знаком питаня, отак-от, завжди питаючи, куда це я зібрався без нього.
— Він загинув, — кажу я, ніби кажу сам до себе.
Віола ніби хоче шось сказати, але коли я дивлюся на неї, її очі світяться і вона просто киває, і це правильно, я цього й хочу.