Тягар пристрастей людських

— Коротше кажучи, ставитися до інших так, як хочеш, аби вони ставилися до тебе?

— Мені так здається.

— Християнська мораль.

— Анітрохи, — вибухнув Філіп. — Це не має нічого спільного з християнською мораллю. Це просто загальна мораль.

— Але загальної моралі не існує.

— Тоді припустімо, що під дією алкоголю ви забудете свій гаманець, коли підете звідси, а я заберу його. Як вам здається, що змусить мене повернути його вам? Невже страх перед поліцією?

— Страх перед муками в пеклі за гріхи свої і надія на Царство Небесне в нагороду за життя праведника.

— Але я в це не вірю.

— Може, й так. Кант теж не вірив, коли вигадав категоричний імператив. Ви відкинули віру, але зберегли етику, котра ґрунтується на цій вірі. Як не крути, ви досі залишаєтеся християнином, і, якщо є Бог на Небесах, ви, безсумнівно, отримаєте свою нагороду. Всемогутній навряд чи такий дурник, яким зображує його церква. Поки ви дотримуєтеся Його заповідей, Йому байдуже, вірите ви в нього чи ні.

— Але якщо я забуду свій гаманець, ви неодмінно його повернете, — не здавався Філіп.

— Але не через загальну мораль, а тому, що боюся поліції.

— Ставлю тисячу проти одного, що поліція ніколи не довідається.

— Мої предки так довго жили у цивілізованій державі, що страх перед поліцією вгризся мені в кістки. Донька мого concierge ні хвилини не вагалася б. Ви скажете, це через її зв’язок зі злочинним світом. Але це не так, вона просто позбавлена вульгарних упереджень.

— А як тоді бути з честю, добротою, порядністю та всім іншим? — поцікавився Філіп.

— Ви колись грішили?

— Не знаю. Гадаю, що грішив.

— Це за вас сказав піп-сектант. Ось я ніколи не грішив.

Кроншоу виглядав надзвичайно кумедно у своїй поношеній шубі з піднятим комірцем, у низько натягнутому капелюсі, з товстим червоним обличчям, на якому блищали маленькі очиці, але Філіп був занадто серйозний, аби сміятися.

— Ви ніколи не робили нічого такого, про що потім шкодували?

— Як я можу шкодувати, якщо мої вчинки неминучі? — відповів запитанням на запитання Кроншоу.

— Та це ж фаталізм!

— Ілюзія, що людина вільна, так глибоко вкорінилася, що я готовий прийняти її. І вчиняючи щось, я вдаю, наче на це була моя воля. Однак після вчиненого я розумію, що це спричинили всі одвічні сили Всесвіту, і жодна моя дія не могла цьому запобігти. Це було неминуче. Зробивши щось добре, я не можу вважати це своєю заслугою, а вчинивши лихе, не мушу слухати звинувачення.