Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Вибачайте, пацючки, але перед вами — тобто, понад вами — результат плідної взаємодії людей і котів. Вас хоч і більше, та ми завжди на крок попереду: спершу був вогонь, тепер-от — дирижабль.
Здається, на краєчку мису я розрізняю білий силует.
Прощавай, Тамерлане, рада була зустрітися, а ще дужче рада вислизнути з твоїх лап. РЕВАЗ у мене — і ні її, ні мене ти не дістанеш.
Ти програв. Я перемогла.
Дирижабль поволі підіймається.
Аж тут мою увагу привертає дивний звук: ніби в оболонку влучила градина. Тоді — ще один, схожий.
Щоб дізнатися, у чому річ, Роман витикає назовні палицю з люстерком на кінці.
— Голуби! — гукає він. — Сотні голубів! Вони намагаються пробити оболонку!
Я бачу, що деякі, як-от найперші, налітають стрілою й намагаються проколоти тканину з розгону. Решта вперто, мов дятли, довбають в те саме місце.
Ми падаємо.
— Як нам їх зупинити?
— Ніяк! Вони клюють згори!
— Чому вони нас атакують? — питає Анджело.
Помізкувавши трохи, я, здається, розумію, та сказати не наважуюся. За мене відповідає Піфагор:
— Вони мстяться, бо коли ми вперше летіли на повітряній кулі — декількох убили.
— Але ж то було в Парижі! Звідки руанським голубам це знати? Хіба вони спілкуються на відстані? — дивується Анджело. Зрештою, не такий уже він дурний, як я думала.
— Хтозна? Може, в них свої таємні способи передавати інформацію. Хай там як, вони, здається, знають, хто ми.
За все треба платити, навіть за дрібну нетактовність: коли так можна назвати вбивство з десятка голубів.
Ми чуємо, як рветься оболонка, тоді падаємо дедалі швидше. На щастя, Романові вдається спрямувати дирижабль — ми приземляємося недалеко від місця злету. Від удару всі аж підскакують.
Користаючись нагодою, щури стрибають у воду.
Романові стає розуму хутко вилізти з гондоли й перемкнути важіль, пустивши струм до загорожі з колючого дроту.
Втім, декілька щурів таки долають нашу перепону, тож тільки-но приземляємося — мусимо їх вполювати, аби вони не наробили лиха. На щастя, це не забирає в нас багато часу.
— Нам кінець! Стільки зусиль, і все марно! — верещить Есмеральда. Теж мені, капітан очевидність.
Помагаючи одне одному, ми вилазимо з подертого дирижабля — аж тут добра сотня голубів заходяться бомбардувати нас своїм липучим послідом.
Ми змушені сховатися від тих поганців у будівлі ковзанки.
— У нас новий противник — голуби! — зітхає Піфагор. — І то який численний!
— Моя мати називала їх «летючими щурами». Тепер вони злигалися з «кусючими щурами»!
Ця поразка відчутно підірвала наш бойовий дух.
— Що, як зробити дзьоботривку оболонку? — пропоную я навмання, аби щось ляпнути.
— Неможливо, — відказує Наталі. — Матеріал має бути легкий і тонкий, тож продірявити його — ніколи не проблема.
— То що робити? — не вгаває Есмеральда.
Зачувши в її голосі нотки відчаю, я намагаюся заспокоїти мої війська:
— Чекаймо на Шампольйона — він приведе підмогу.
Я бачу, які всі пригнічені, та поки нічого не можу придумати. Мабуть, нам би зараз не завадила пігулка оптимізму — ті чудодійні ліки, що їх виготовляють люди після дослідів над щурами.
Ввечері я, прилаштувавшись на даху найвищого тут хмарочосу, глипаю на бездоганно круглий жовтий місяць.
— Що буде далі, мамо? — запитує Анжело.
— Не бійся, синку, ми переможемо. Знаєш, чому? Бо прагнемо побудувати краще майбутнє. Так влаштований світ — перемагає мудрий і далекоглядний, незважаючи на всі перепони. Мрія завжди перемагає буденність.
— Але щури можуть от-от напасти. Що, коли ця битва покладе край усім нашим мріям?
— Війна — це лише пригода.
— Не розумію.
— Це лише незначний епізод. Байдуже, хто переможе. Ми — рушії прогресу, а щури — поборники старого світу, що в ньому панувала кількісна перевага і право сили.
— То це погано?
— Затям одне, сину мій: щури (а тепер і голуби) — це минуле, а ми, коти, — майбутнє. Колись благодать неодмінно стане світовим законом. Тож хай там що — духовно ми вже переможці.
— А матеріально?
Ото малий шмаркач… Допекти мені хоче?
— Дух завжди на крок попереду матерії.
— Як думаєш, ми помремо?
Така вже часом безрадісна дитина! Цей упертий песимізм дратував мене ще в його батькові.
Хоча, коли добре подумати, завагітніла я на якійсь вечірці, а від кого — вже й не пригадаю.
А може, це на нього Есмеральда так вплинула. Мабуть, за моєї відсутності вона перейняла роль лідерки — аж стала йому за другу матір.