Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
З обох боків гондоли Роман помістив по гвинту — коли я правильно зрозуміла, їх, тиснучи на педалі, рухатимуть люди. Тож як паливо скінчиться — не біда.
Що довше я спостерігаю за спорудженням дирижабля, то краще розумію принцип руху цієї машинерії зі стерном попереду й лопатями ззаду.
Мені кортить злетіти, покинути нарешті цей зрадницький світ плазунів і побачити все з висот.
Поки мій ледацюга-синочок б’є байдики — слуги часу не марнують.
Наталі зшиває довгий шмат полотна. Я підходжу до неї, трусь чолом об ноги, щоб залишити на її тілі свій запах, тоді, помуркотівши, зручно вмощуюсь їй на коліна.
Вона запускає довгі пальці в мою шерсть і усміхається.
— Мені так пощастило, що ми можемо спілкуватися, Бастет. Як подумаю про людей, що тільки мріють про розмову зі своїми котами…
— Як подумаю про котів, що тільки мріють про розмову зі своїми слугами…
— Так, нарешті ми можемо порозумітися.
— Я маю вам дещо сказати, Наталі. В цьому місці, в цей час, попри всі негаразди, — я щаслива. Мені було добре з вами у моєму помешканні, та дух пригоди ще більше помножив мою прихильність. І мене безмежно тішить те, що зараз ми будемо летіти попід хмарами і рятувати спільноту. Власне, я хотіла сказати, що ви гідна служниця своєї господині.
— Ну то…
— Сподіваюся, і вам усе це до душі. Я завжди вважала, що мої слуги-люди мають право на задоволення деяких особистих потреб. Тож я — правда, дещо необачно — порадила вам спаруватися з Романом… Тепер я розумію: любовне зближення людей відбувається повільно й поступово, і я це поважаю.
Пальці Наталі стискаються в кулак — оце й усі пестощі.
— Ти про це хотіла поговорити, Бастет?
— Ні. Про цілі, які ви мені поставили: любов, мистецтво й гумор.
Вона трохи відпружується.
— Здається, я дещо збагнула… Найкраща наука — це не життя, а книжки.
— Що?
— Я думаю, книжки хвилюють сильніше, ніж особистий досвід. Ми не завжди можемо влучно описати пережите, натомість письменник — майстер слова — вміє точно змалювати те, що ми лише невиразно відчуваємо.
— Як оригінально… особливо для кішки.
— Я хочу, щоб після відльоту, як все буде добре, ви навчили мене читати тексти з РЕВАЗ.
— Статті?
— Романи. Як я розумію, статті лиш містять інформацію, а почуття збурюють саме романи. Мені цікаво, як мої невиразні переживання описують інші. Так я краще зрозумію себе. Може, тоді й сама матиму що розказати, ба навіть написати. Принаймні я до цього прагну. Це моя нова мета.
Вона дивиться на мене й відповідає тим, чого я боялася найбільше, — сміхом. Тепер, коли я знаю, що це таке, її реакція мені як обухом по голові.
Вона глузує з мене, бо певна, що кішка ніколи не навчиться читати й писати.
Я вже подумую розгніватися й покарати цю нахабу, та врешті опановую себе: вона — моя майбутня вчителька, тож я маю терпіти всі кпини.
— Ви навчите мене читати, Наталі? — питаю я.
— Гм, не знаю навіть, як почати…
— Ну там… абетка, слова, фрази… Та годі вам, не вдавайте, буцімто нічого не знаєте, — це знають усі люди!
Урвавши сміх, вона готується щось відповісти, аж тут Роман Веллс кличе її на допомогу.
Маю надію, вона зрозуміла моє бажання. Я її добряче влестила — це мало б помогти.
Минають дні — дирижабль набуває форми.
На двадцять шостий день Шампольйонової відсутності Роман оголошує літальний апарат, над яким ми так завзято працювали, готовим для польоту.
Гондола скидається на чималий човен. Оболонка, що підтримуватиме її в повітрі, — величезна. Як і з повітряною кулею, ми наперед визначаємо найкраще місце для злету. Тепер це буде дах ковзанки.
Ми кріпимо гондолу мотузками до вбитих в землю кілків. Роман відкручує балони з гелієм, пускає газ: оболонка надимається, набираючи не сферичної, а овальної форми, як велетенський огірок.
Всім заправляє Роман Веллс. Здається, він чудово знається на тому, що робити.
Всі ми сідаємо в гондолу. На сигнал Романа Наталі перерізає мотузки, й вуаля — дирижабль злітає.
Ми вже не відчуваємо нестерпного жару вогню, як у повітряній кулі. Очевидно, гелій — це значний крок вперед.
— Приготуйся до неймовірної пригоди, — кажу я синові. — Ми злетимо понад хмари і забудемо про лихо назавжди!
— Я вже не можу дочекатися!
Наш дирижабль набирає висоту. Перехилившись через край гондоли, я бачу ошелешених щурів — усі їхні зусилля схилити нас до поразки виявились марними.