Українські билини (збірка)
- Автор:
- Язык: украинский
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Українські билини (збірка)». Краткое содержание книги:
Підрізала вона свої коси й перебралася по-парубочому, Василем Микуличем назвалася, брала з собою сорок мужніх молодців і до Києва вирушала. Не доїхавши до Києва, розкинула вона біле шатро, лишила біля нього дружинників своїх, а сама до князя Володимира пішла, била чолом, уклонялася йому:
— Здоровлю тебе, Володимире стольнокиївський, і княгиню твою Опраксію!
Запитав Володимир стольнокиївський:
— Звідкіля ти, добрий молодче, і як звуть тебе?
— Із землі я Ляховецької, короля ляховецького син Василь Микулич. А приїхав із доброю справою до вас — до твоєї дочки свататись 5.
Звернувся Володимир стольнокиївський до своєї дочки улюбленої:
— Сватає тебе, дочко, посол із землі Ляховецької, короля ляховецького син Василь Микулич. Що мені з тим послом удіяти?
— Не те в тебе на умі, рідний батечку, — відказала дочка. — Хочеш ти мене, дівчину, із жінкою одружити. Всі прикмети у посла жіночі — голос тонкий, стегна круті, пальці тендітні і дужки від перснів жіночих іще видно на них.
Надумався тоді Володимир стольнокиївський:
— Зараз я посла провідаю. Якщо не молодець він, а жінка, то не зважиться з тугого лука стріляти.
Прийшов до посла землі Ляховецької та й каже:
— Гей, молодий Василю Микуличу! Чи не хочеш із стрільцями моїми потішитись, піти з ними на широкий двір і постріляти у колечко золочене, у вістря ножове, щоб стрілочку надвоє розколоти? 6
Погодився Василь Микулич:
— Змалку я на вуличці бігав, із тугого лука з товаришами пострілював.
Першим узяв лука стрілець князівський: раз вистрілив — не доцілив, другий раз — перестрілив, третій раз — не влучив.
Тут і Василь Микулич стріляти взявся. Натягував швиденько тугий лук, накладав стрілочку гартовану; полетіла вона в кілечко золочене, вдарилась у вістря ножове і надвоє розкололася.
Знову йде Володимир-князь до дочки.
— Довгий волос у тебе, дочко, та розум короткий. Жінкою назвала ти богатиря, — тільки богатир стріляти так може.
— Не богатир це, — противиться дочка, — а жінка — всі прикмети жіночі має.
Повернувся Володимир до Василя Микулича і каже йому:
— Чи не хочеш ти з моїми боярами потішитися, на широкому дворі поборотися?
— Змалечку я по вуличці бігав, із товаришами жартував-боровся.
Як вийшли всі на широкий двір, схопив Василь Микулич борця однією рукою, ще одного — другою рукою, а третього борця посередині затис і всіх трьох на землю поклав. Занепокоївся Володимир стольнокиївський:
— Вгомони, Василю Микуличу, своє серце богатирське!
— Я приїхав, — мовив той, — з ділом добрим — твою дочку сватати. Як по честі мені її не віддаси — візьму силою, а тобі боки відіб’ю.
Не пішов більше князь із дочкою радитись, вирішив він її просватати. Три дні бенкет у них був, і настав уже час до Божої церкви йти. Запечалився тут Василь Микулич, зажурився.
— Чого невеселий ти? — питається князь.
— Смутно стало чомусь: чи батечко вдома помер, чи матінка. Пришли швидше сюди гуслярів веселих 7.
Грали гусляри, грали — не розвеселили Василя. Каже він Володимирові:
— Розказував батечко мій, що сидить наш Ставр Годинович у твоїх льохах глибоких. Ніхто краще за нього в гуслі не заграє.
Замислився Володимир стольнокиївський:
«Як випущу я Ставра, то більше не побачу його, а як не випущу — Василя розгніваю». Не наважився гостя розгнівити, за Ставром Годиновичем посилає.
Як заграв той на гуслях яворових — зразу розвеселився Василь Микулич і до Ставра звернувся:
— Бачу я, молодий Ставре Годиновичу, що не впізнав ти мене.
— Звідки ж мені тебе знати? — мовив Ставр.
Сказав тоді Василь Володимирові-князю:
— Не хочу я подарунків твоїх брати, нехай краще цей веселий молодець при мені буде.
Знову не зважився Володимир Василя розгнівити, із рук у руки віддавав йому Ставра.
— Поїдемо ми з тобою, — каже Ставрові Василь, — у чисте поле, на дружинників моїх хоробрих поглянемо.
Як біля білого шатра вони опинились, зайшов Василь у те шатро, одяг парубоцький із себе скидав, у жіноче вбрання вбирався і до Ставра звертався:
— А тепер пізнаєш мене, Ставре?
— Здорова була, жінко моя улюблена, Василисо Микуличівно! Сідаймо швидше на добрих коней і додому тікаймо.
— Негоже, — каже Василиса, — доброму молодцю потай із Києва виїжджати, вертаймося весілля догравати.
Прийшли до Володимира, сіли за столи дубові. Запитала Василиса Володимира стольнокиївського:
— А що тепер, княже, в тебе на умі? Дочку свою одружуєш зі мною, Василисою Микуличівною?