Студії з української етнографії та антропології

українських вірувань з питання про космогонічні уявлення нашого народу. У матеріялах, що ми їх маємо, ми не знаходимо ні прямої одповіди на це питання, ні яких-будь вказівок на старіші вірування, що існували за часів ще дохристіянських; ми маємо лише кілька варіянтів української легенди про те. як бог, задумавши створити світ, послав чорта на дно моря, щоб той дістав звідти трохи землі. В далеко повнішій редакції ми знаходимо цю саму легенду у болгарів, і це приводить нас до її первісного джерела — до науки маніхеїв, з якої цілком стертий вже філософський дуалізм та зосталась тільки до наївности проста, хоч і цікава фабула. Так само джерелом космогонічних уявлень в українських віруваннях стала відома книжка візантійського письменника Косьми Індікоплова: в українських народних переказах земля являє собою площину, оточену з усіх боків водою та прикриту небесним склепінням, серед цієї площини стоїть гора, шо за неї заходить сонце; саме через те й буває зміна дня та ночи. Отже, українські, як космогонічні, так і космографічні уявлення, безперечно, книжного походження, хоч і дуже давнього; вони свідчать, що коли б національна шкільна освіта, яка перервалася наприкінці XVIII століття, ішла своїм нормальним шляхом, ми мали б зараз до діла не з відгомоном візантійської схоластики та болгарських апокрифів, а з пізнішими науковими даними.

Значно старовинніші та етнографічніші уявлення українського народу про небесні світила, хоч ці уявлення не скрізь однакові та мають на собі сліди ріжних часів. Наприклад, сонце у Луцькому повіті на Волині уявляють собі «царем неба», що освітлює та зогріває землю вдень, «обходить» її вночі, а ранком знову з'являється на сході, у Новоград-Волинському повіті сонце вже втілене у вигляді жінки, а в Винницькому повіті — це вже чоловік, з ясним лицем, його проміння освітлює цілий світ, тощо. У легенді, що її навів Чубинськнй (т. І, стор. 5), ми маємо один із соняшних міфів, що, на жаль, дуже кепсько заховався та вставлений до одної дуже поширеної східньої казки на моральний сюжет, що кривда ніколи не зостається непокарана. Сонце в цій легенді уявлене в людському образі: воно живе там, де земля сходиться з небом, має матір та сестру, умикає собі жінку в людей; виконуючи свій щоденний обхід неба, воно вдягає ризу, що випускає світло й тепло. Другий тип уявлень про сонце має вже цілком инший характер, наявно пізніший: у Літинському повіті на Поділлю— це отвір у хмарі, що через нього видно частину неба; у Проскурівському повіті — цс «вогнева куля, що крутиться навколо землі»; у Грубешівському повіті — це вогонь, розкладений на небі, і його підтримує «дід», від якого й залежить довжина дня та ночі; в Уманському повіті — ие «лице боже», а в Холмському повіті — це «око боже». У всякім разі, як свідчить Чубинськнй, «сонце наче боготворене народом, його вважають за святе Й праведне». Коли хтось хоче помолитись і не бачить перед собою ні образа, ні хреста, ні якої нншої святої речі, то він мусить повернутися до сонця, а каїн й сонця не видно, то він молиться «на схід сонця», исбто просто повернувшись на схід...

Отже, мн бачимо, шо від давньої аптропоморфізації уявлень про сонце, що, мабуть, існувала колись, зосталося дуже небагато; утрималось тільки загальне переконання в божественній природі та святості його. Наскільки та в чому саме заховалися на Україні рештки соняшного культу, ми побачимо далі, розглядаючи забобони та деякі обряди; а тепер зазначимо тільки пережитки цього культу у вигляді відповідних частинам року свят, або игр.— Веснянок, Купала, Ярила та Коляди. Звичайно, й од цих свят зосталося небагато; про «сатанинські біснування», що їх списали побожні автори Переяславського Літопису або * Слова нікоєго Христолюбця» тощо, не зоста-лося'майже й згадки, соняшному богові «кур» більше не «ріжуть», а тільки подекуди, та й то більше у південних слав'ян, все ще «молять йому короваї», про шо ми скажемо далі.