Студії з української етнографії та антропології
- Автор: Вовк Федор Кондратьевич
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Студії з української етнографії та антропології». Краткое содержание книги:
Зовсім щось инше являють собою українські народні оповідання про душу; тут ми маємо вже до діла не з легендами, а з справжніми віруваннями. Вірування ці, однак, безперечно христіянського походження, але доповнені вони чисто народною фантазією. Місце перебувапня душі в тілі в них точно не вказане; одні кажуть, що вона знаходиться в голові, другі - що в ямці під шиєю, в грудях, в животі, в печінці тощо. Звідки береться в людини душа та як вона входить в дитину,— на ці питання в українських народних віруваннях ми не знаходимо відповіди, але з них ми дізнаємось, шо вона покидає тіло тимчасово—під час сна, та назавше — в час смерти. В останньому випадку вона виходить найчастіше через отвір, що відчиняється в момент смерти на тімени, або через рот, часом її буває видко, Вона з'являється то у вигляді мухи або бджоли, а то метелика або пташки, а то ше у вигляді маленької людини з прозорим та чистим тілом, а часом і з крильцями, або, нарешті, у вигляді маленької хмаринки, паче парк. Вона має, однак, тілесні Г'отреби, їсть, вдихаючи в себе пару од гарячого хліба або иншої страви, і для неї завше ставлять на вікні воду якийсь час, після якого вона зовсім одлітае, але повертається додому в ті дні, коли поминають небіжчика. За гріхи людини душа зречена на смутну долю, у формі переселеним в яку-небудь тварину: в собаку, коня, свиню, кінську голову тощо, де вона й зостається аж до смерти тварини. Ця віра в переселення душ, явна річ, належить до пережитків дуже глибокої старовини, підновлених та поширених у Європі ріжними містичними та сектярськими вченнями, як-от маніхейство.
шо на Україні відбилося не тільки в цьому, бо ж ми вже бачили його вплив на вірування щодо створення землі.
Окрему та дуже цікаву групу вірувань щодо людей становлять уявлення про ходячих мерців, головно утоплених, самогубців та взагалі людей, що вмерли неприродною смертю, про мавок, упирів тощо. В основі цих вірувань лежить, явна річ, передусім страх, що його викликають мерці, та думка про можливість повороту їх до товариства живих людей. Наслідком цього у всіх оповіданнях про виходців з могил пануючим мотивом стала коли не безпосередня шкода від них, то в усякім разі неприємність та небажаність їхньої появи За єдиний виняток з цього загального правила можна вважати легенди про вмерлу матір, шо приходить до своїх дітей, або як мрець одвідує свою дружину Але звичайно мерці з'являються до живих людей, щоб нага дати їм про яку-нсбудь недбалість, як-от невідправления панахид тощо; коли їх бажання виконано, вони більше не з'являються. Доля самовбивців, утоплених тощо геть гірша: вони зречені на вічне блукання навколо своїх могил чи місця своєї смерти. Потоплі під час купання дівчата, а за другими, безперечно пізнішими варіянтами вмерлі нехрещені діти,- перетворюються в мавок, або русалок. Загально відомі вірування, або, краще сказати, поетичні уявлення про мавок, повніші та колорнтніші на Україні, ніж у Велико росії, являють і собі тільки спадщину од класичних народів, греків та рим лян, хоч і в дуже оригінальному засвоєнню та переробці, та давно вже належать до ділянки фольклору До тої самої ділянки належать і відомі легенди про упирів, що дуже ще недавно на Україні являли собою одне з иайтемні ших вірувань, вийшовши з оповідань про вампірів — тварин з породи кажанів, що живуть у тропічних країнах Нового Світу та ссуть кров инших тва рин, а иноді й людей; ці вірування, перетворивши вампірів у мерців, які встають з могил ссати кров у живих людей, поширились по цілій Європі, а особливо, як кажуть, в Греції, Хорватії, Моравії, Угорщині та Польщі, звідки вони перейшли на Україну, спричинивши велику кількість судових процесів та безліч легенд. В західній Європі чинність вампірів припинялась, коли інкримінованого мерця виймали з могили, одтинали йому голову та палили; на Україні до цього випадку пристосували той самий осиковий кілок, що вийшов такий корисний і для заспокоєння волоцюг-мерців взагалі; а крім того, в могилу кидали жменю маку, бо тоді, не перерахувавши всіх макових зерен, упир не міг вийти з могили.
Щодо живих людей, то їм українські вірування, принаймні сучасні, не надають жадних надприродних сил чи здібностей. Єдиний виняток щодо цього становлять тільки відьми та вовкулаки. Відьми — це звичайні жінки, але з деякими надприродними властивостями, що спрямовані тільки на тс, щоб творити людям всяке лихо в тій чи иншій формі. Звичайна і, так би мовити, спеціяльна їхня праця — це здоювати молоко у чужих корів; притому деякі відьми, а саме — родимі відьми, що мають на відзнаку неве лнчкнй хвіст, можуть доїти й здаля, провертівши тільки для цього де-небудь дірку та після ріжних нашептів заткнувши її чопиком; після того скоро тільки відьма вийме чопика, як через дірку й поллється молоко з тої корови, яку вона собі призначила в думках; а щодо відьом вивчених, які хвостів не мають, то вони ходять до корів з дійницею. І одні й другі відьми можуть перекидатись ріжними тваринами, а навіть і неживими річами. Вони мають вплив на погоду, можуть затримувати дощ та насилати таким способом посуху; своїм чаруванням вони можуть спричинитись до ріжного лиха, хороби і навіть смерти, завиваючи для цього ріжні закрутки (завої, заломи тощо) на полі; роблять навіть спроби вкрасти з неба місяць та саме сонце, утворюючи загьму цих світил. Відьми можуть літати в повітрі дуже далеко, вилітаючи невідмінно через комин иа коті або на якійсь иншій тварині, а найчастіше просто на вінику. Для цього вони варять якусь магічну течу та мастяться нею, явна річ, цілком голі. Звичайною метою такого лету буває вершок Лисої горн біля КиТва, де збираються відьми з усіх сторін на танці та розгульне бенкетування; германські відьми з тою самою мстою збираються на вершку Блоксберга (Брокена). Т^к само, як і упирі, відьми можуть вставати з могили, особливо для того, щоб за якісь кривди, що вони зазнали за життя, мститися на людях, ссучи Їхню кров. На одному з таких оповідань збудована, як відомо, ціла чудова фабула повісти Гоголя «Вій*.