Заборонені чари
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Заборонені чари». Краткое содержание книги:
Проте мали чаклуни й грізніших ворогів, що називали себе Послідовниками. Вони вважали, що нікому не можна володіти такою надзвичайною силою, і поставили собі за мету викорінити магію серед людей. Послідовники були майже всемогутні і зрештою їм вдалося здійснити свій задум. На керування силами було накладено Заборону, нащадки чаклунів народжувалися звичайними людьми, позбавленими здібностей своїх пращурів, поступово в магію перестали вірити, і з життя вона перекочувала на сторінки художніх книжок. Послідовники тріумфували...
(Примітка. В українській версії відновлено первісну сюжетну лінію роману з урахуванням пізніших наробок, зокрема й тих, що не ввійшли до опублікованого варіанту російською мовою. Детальніше див. в авторській передмові.)
Маріка несхвально похитала головою.
— Це ти даремно. Якщо не хочеш спілкуватися з Ерін О’Ши, просто спровокуй з нею сварку.
— Річ не лише в Ерін. Мені набридло навчання, я не бачу в ньому сенсу.
— А от я завжди заздрила тобі, — сумно мовила Маріка. — Якби могла, радо б навчалася в університеті.
— Тільки не за моїм фахом. Сама я обрала філологію лише тому, що змалку маю схильність до мов і люблю читати. Але вивчати мови та читати книжки можна й без філологічної освіти. Якщо в майбутньому в мене з’явиться можливість знову піти навчатися, то оберу щось серйозніше — біологію, наприклад, чи хімію. А поки я маю важливіші справи. Університет заважав мені зосередитись на вивченні магії, я досі майже нічого не вмію і почуваюся цілковитою нездарою. Крім того, незабаром до нас надішлють чотирьох молодих Конорів. Коли я ними займатимусь?
— І справді, — визнала Маріка. — Я про це не подумала.
— За будь-якого розвитку подій, — провадила Аліса, — найближчим часом я можу забути про університетську освіту. Залишимося ми в Норвіку чи будемо змушені переховуватися — не має значення. Може, потім, пізніше… а може, й ні. Коли все це скінчиться, ти вийдеш за Флавіана й повернешся до світу Конорів. А я хочу бути з тобою… якщо, звичайно, твій чоловік це дозволить.
На згадку про Флавіана Маріка спохмурніла.
— Я вже обіцяла тобі, Алісо, що він нам не заважатиме. До речі, сьогодні я дала йому чітко зрозуміти, щоб він не розраховував на моє кохання. А згодом, коли ви познайомитесь, я розповім йому про нас з тобою.
Аліса зітхнула:
— Уявляю, як він відреагує.
— А мені начхати, — сказала Маріка, обнявши її. — І взагалі, я не хочу говорити про Флавіана. І думати про нього не хочу. Зараз я хочу тебе.
— А я хочу тебе, — відповіла Аліса й ніжно поцілувала Марічині губи. — Завжди хочу і завжди хотітиму.
Далі дівчата не розмовляли, цілком зосереджені на іншому спілкування — безслівному, але більш емоційному та чуттєвому. Маріка вкривала поцілунками всеньке тіло кузини і пестила її в найінтимніших місцях. Аліса не залишалася в боргу і навзаєм обдаровувала Маріку своїми ласками. Це були чарівні хвилини, сповнені любові, ніжності та пристрасті. Маріка насолоджувалася близькістю з Алісою і була безмежно вдячна долі, яка подарувала її таку чудову подругу. Тепер вона знала, що в житті їй судилося пізнати лише жіноче кохання, а з Флавіаном вона просто відбуватиме подружню повинність. Ймовірно, це даватиме їй певну втіху (Маріка не виключала такої можливості), але кохання там точно не буде. Принаймні, з її боку…
Згодом, погамувавши свою пристрасть, вони мовчки лежали поруч, зрідка кволо цілувались і набиралися сил, щоб поновити любощі. Нарешті Аліса запитала:
— Коли ти збираєшся телефонувати Кейтові? Я так зрозуміла, що Стоїчков доручив це зробити якнайшвидше.
Маріка поглянула на годинник.
— Завтра зранку подзвоню. Сьогодні вже пізно.
— Нічого не пізно! — заперечила Аліса. — Зараз ще дитячий час. Тим більше для Волшів.
— Гаразд, — неохоче погодилася Маріка. — Зараз так зараз.
Перехилившись через кузину, вона взяла з шафки свій телефон, вибрала в меню Кейтів номер і натиснула кнопку виклику. Замість гудків, у відповідь пролунав записаний голос зі станції, який повідомляв, що абонент перебуває поза межами досяжності.
— Ну от, — сказала Маріка. — Він вимкнув телефон і ліг спати.
— Швидше вимкнув, щоб йому не заважали працювати, — уточнила Аліса. — Ну, то що ж, подзвониш завтра. А зараз… — Вона не договорила і стала гладити Марічин живіт.
— Е, ні! — тепер уже вперлася Маріка. — Раз вирішили зробити це сьогодні, то зробимо. Ти пам’ятаєш домашній номер Волшів?
— Певна річ.
Під диктовку кузини Маріка набрала номер. Після четвертого гудка почулося клацання, а слідом за ним — втомлений жіночий голос:
— Дім родини Волшів.
Аліса, що притискала вухо до телефону з іншого боку, пошепки мовила:
— Це Кейтова мати.
— Добрий вечір, місіс Волш, — сказала Маріка. — Ви не могли б попросити Кейта?
— А хто його питає?
— Його знайома. Маріка Мишкович.
Потойбіч лінії запала мовчанка. Не дочекавшись відповіді, Маріка сказала:
— Місіс Волш, ви чуєте мене?
— Так, міс Мишкович, — промовила Кейтова мати таким тоном, наче говорила: „Атож, розумію! Це ви правильно придумали…“ — На жаль, Кейта зараз немає.
— А коли він повернеться?
— Цього я не знаю.
— Ну… Ви не могли б переказати, що я йому дзвонила? Його мобільний не відповідає, завтра я знову спробую, а краще хай він сам мені зателефонує.