Остання любов президента

116

Швейцарія. Лейкербад. Вересень 2004 року.

У Цюріху мені спала думка, що ми перелетіли з вересня у серпень. Свіже альпійське повітря було добряче прогріте сонцем, і вже в аеропорту я захотів скинути піджак.

Таксист нам трапився на диво люб’язний. До речі, його люб’язність подвоїлася, коли він дізнався, куди нас треба відвезти. Навіть за моїми скромними підрахунками, він мав би заробити за цю поїздку триста або чотириста швейцарських франків. Швидко зрозумівши, що ми не розмовляємо німецькою, він перейшов на ламану англійську. Дізнавшись, що ми з Києва, почав муркотіти «Калинку-малинку». Вже коли машина почала підійматися в гори, він кілька разів зупинявся, даючи нам змогу намилуватися чудовими альпійськими просторами. В якомусь маленькому селі він пригостив нас чаем.

Світлана дуже часто дрімала. Переліт дається взнаки. Я дивився на її трішки припухлі повіки. Я неголосно цікавився у водія, скільки ще їхати. Він знизував плечима та відповідав: «Soon! Very soon!» Але те його «незабаром приїдемо» не відповідало дійсності. А якщо й відповідало, то тільки не українській. Між Лейком та Лейкербадом він зупинив машину на вузенькому мості, щоб надати нам можливість поглянути вниз у прірву. Світлана на цей час знову прокинулася. Чи то через цікавість, чи то через ввічливість вона глянула з моста вниз. У неї запаморочилася голова, її занудило. Я по-справжньому перелякався. Перелякався і таксист. За півгодини він вже вивантажував з багажника наші валізи та портплед. Тут уже стояв готельний «бел-бой», налаштований віднести валізи на будь-який поверх і затриматись у дверях, чекаючи винагороди. Лічильник нарахував триста сімдесят франків. Я виявився правий у своїх підрахунках. Чотири сотенні папірці лягли на розкриту долоню водія. Він побажав нам удачі й поїхав. А «бел-бой», не питаючись, поволік багаж у номер.