Нічний черговий

— Я теж, — погодилась Лілі.

— Вибачаю вам усім, — припинив я дискусію.— А чи не час нам замовити ще одну пляшку вина? — Я потребував якоїсь розрядки після цілої низки прикрощів. Крім того, я весь час переборював бажання виказати Лілі і Фабіанові, що знаю про їхні стосунки з Юніс, і помститись їм, розголосивши деякі деталі моєї першої зустрічі з Лілі. Проте це тільки на довгий час зіпсувало б наші відносини, не давши мені бажаного вдоволення. Тому я вирішив зосередитись на їжі, вині й порожній балачці з Фабіаном і Лілі.

— Містере Фабіан, містере Фабіан... — У ресторан забіг молодий лижний інструктор, голос його тремтів від хвилювання. Лижні інструктори ніколи не обідають в одному залі з членами і гостями клубу, тому присутні поглянули на хлопця з відвертим невдоволенням.

— Що сталося? — Фабіан дав знак хлопцеві, щоб той не кричав.

— Ваш приятель... — запинаючись, почав той пояснювати, — містер Слоун... Вам краще піти зі мною. Він саме збирався надіти лижі...

— Не так голосно, Гансе, — спробував заспокоїти його Фабіан. Він пам'ятав усі імена. Це було однією з причин його широкої популярності серед офіціантів та консьєржок. — То що все-таки скоїлося?

— Йому стало погано, — сказав інструктор. — Він упав. Думаю, що він уже мертвий.

Фабіан поглянув на мене, в його очах майнув якийсь дивний вираз. Можу заприсягтися, що то було вдоволення.

— Дурниці! — сказав він різко. — Я піду подивлюся сам. Лілі, вам краще лишитися тут. Дугласе, можете ви піти зі мною? — Він піднявся й повагом рушив до виходу, знаючи, що на нього дивляться всі присутні в залі. Я пішов за ним. Наші черевики гупали так, що здавалося, ніби то цілий піхотний полк крокує мостом. Жалобний барабанний дріб по американцю, в кишені якого лежить розписка на тридцять тисяч доларів.

Біля підйомника зібралася невеличка юрба. Усі мовчали. Слоун лежав горілиць, дивлячись у небо. Ще один лижний тренер тер снігом його обличчя, червоне й зелене водночас. Фабіан опустився на коліно й розстебнув замок на куртці Слоуна та гудзики на його сорочці. У Слоуна були волохаті груди. Я відчув, що мене так трусить від холоду, аж клацають зуби. Фабіан нахилився і приклав вухо до грудей Слоуна.

— Треба відвезти його вниз, у лікарню, — порадив він лижним інструкторам. — І чим скоріше, тим краще. — Він закрив обличчя долонями, ніби хотів приховати своє горе. — Бідолаха, — сказав він. — Не можна було йому так сильно пиячити. Висота і холод... Я поїду разом з вами, — кинув він інструкторам. — Дугласе, можна вас на хвилинку? — Він обійняв мене за плечі, і ми відійшли убік, двоє друзів, приголомшені горем, що спіткало їх так несподівано.

— Дугласе, хлопчику мій, — сказав неголосно Фабіан, погладжуючи моє плече і ніби заспокоюючи мене. — Я поїду разом з ними. Треба витягти розписку. Ви не пам'ятаєте, в якій вона кишені?

— Так, треба віддати останню шану небіжчику, — погодився я. — У лівій.

— Ви просто молодець, Ніжне Серце,— мовив захоплено Фабіан.— Тільки-но в когось станеться сердечний удар, ви вже тут, як вродилися. — Потім він відпустив мою руку і голосно сказав: — Ідіть до Лілі і сповістіть їй цю сумну новину. Бідолашна буде дуже переживати. Вам треба її підтримати.