Нічний черговий
- Автор: Шоу Ирвин
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Леся Валентиновна Маланчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Нічний черговий». Краткое содержание книги:
Він був нічним портье. Маленькою людинкою, яка не сподівався на зміни до кращого. Але таємна загибель одного з постояльців готелю відкрила для нього двері в інше життя, яскраве, шикарне, деколи авантюрне та небезпечне, але завжди стрімке та захоплююче.
— Знаєте, друже, не можу сказати, що почуваю себе надто щасливим у вашій Швейцарії, — урвав я його. В цей момент я навіть пожалкував, що напередодні ми придбали тут ділянку землі.
— Ми зробимо, все, що в наших можливостях, містере Граймс, — шанобливо запевнив помічник адміністратора.— Ми цю справу так не залишимо.
— То заберіть принаймні назад мій паспорт, — прпросив я. — Гадаю, це у ваших можливостях. Я хочу поїхати з Швейцарії. І якнайшвидше.
— Розумію, — кивнув він. — Дозвольте мені висловити, містере Граймс, глибоке переконання в тому, що ви — не злочинець.
— Дякую, — кивнув я непривітно.
— Я зроблю все, що можу, — ще раз повторив він і пішов.
Фабіан чекав на мене біля банку. Він був у своєму тірольському убранні і мав чудовий вигляд, як, зрештою, й завжди. В усякому разі ніхто не міг би запідозрити, що цієї ночі він програв тридцять тисяч доларів. Побачивши мене, Фабіан усміхнувся, але потім спохмурнів, розгледівши, мабуть, вираз мого обличчя.
— Друже мій, що сталося? — запитав він.
Я не знав, з чого почати, тому сказав:
— Усе гаразд.
— Я вже чув про Юніс. Маю на увазі її від'їзд. Уявляю собі, який це для вас удар! — його співчуттю не було меж.
— Давайте спочатку владнаємо наші справи,— запропонував я. Про Юніс ми з ним побалакаємо іншим разом, коли я трохи охолону і зможу втриматись від того, щоб не заїхати йому по зубах.
— Я почуваю себе дуже винним, — спробував виправдатись він, коли ми увійшли в приміщення.— Проте Слоуну щастило, як ніколи. Я дав йому розписку, та він зажадав готівкою. Тоді я пообіцяв сплатити борг до четвертої години. Я вже подзвонив у Цюріх, але потрібно відбути якісь формальності.... — Він знизав плечима. — Примхи швейцарських банків!
Після того, як усе було закінчено, Фабіан сказав:
— Я пообіцяв Лілі покататися сьогодні з нею на лижах. Думаю, ми не будемо їй нічого розповідати про цю маленьку прикрість?
— Не будемо, — погодився я.
Біля машини, яку він залишив за кілька ярдів від банку, Фабіан раптом зупинився.
— Послухайте, Дугласе, ви мене дуже непокоїте. Надто вже похмурий. Адже це дурні гроші. У нас ще стільки всього попереду...
— Не в тім річ,— урвав я його і розповів про візит поліцейського. Про Діді Уейлс і Юніс я не сказав нічого.
Фабіан захихотів, ніби я розповів йому щось дуже кумедне.
— А ви справді не брали того кольє? — спитав він.
— Майлзе, бісова ваша душа, — обурився я. — За кого ви мене маєте?
— Ну, бачте, ми ще так мало знаємо один одного, хлопчику мій,— сказав він ухильно. — До того ж ви деякий час працювали в готелях.
— Тільки в одному готелі, — уточнив я. — І все, що там можна було взяти, це пару дешевих запонок.
— А як я вам ще дещо нагадаю? — сказав Фабіан. Я зрозумів, що він справді вважає мене здатним на крадіжку. — Дещо набагато коштовніше, ніж запонки.
Я грубо вилаявся і запропонував:
— Ходімо краще на гірку.
До готелю ми їхали мовчки. Навряд чи цей день можна назвати найщасливішим в історії нашого знайомства.
Фабіан катався непогано, в його рухах відчувалася добра школа. Але він не ризикував, тому я залишав його і Лілі далеко позаду. Побачивши мене вранці, Лілі почала була розпитувати:
— Скажіть, Ніжне Серце, що ви вчинили з моєю сестрою, що вона втекла серед ночі, нікого не попередивши?
— Спитайте краще у неї самої, — ухилився я від конкретної відповіді. — Якщо ви її взагалі коли-небудь побачите.
— В усьому винний, мабуть, цей південний вітерець, — сказала Лілі. — Він усім псує настрій.
Коли ми вже обідали у клубі, туди несподівано заявився Слоун. Він підійшов до нас, гупаючи лижними черевиками набагато гучніше ніж треба. Обличчя його сяяло радістю перемоги. Побачивши Слоуна, я відклав ніж і виделку. У мене пропав апетит.
— Привіт! — вигукнув він. — Сьогодні чудовий день.
— Еге ж, — буркнув Фабіан, посьорбуючи вино.
— Ви не хочете запросити мене до свого столу? — спитав Слоун.
— Ні, — спокійно відповів Фабіан.
Слоун гмукнув, але очі його світилися ворожістю.
— Що я люблю, — проказав він голосно, — то це гомоніти з нікчемними гравцями. — Він дістав з кишені якийсь папірець і помахав ним у Фабіана перед носом. — Сподіваюся, ви не забули про це?
— Не будьте грубим, — холодно відказав Фабіан. — З нами дама.
— Добридень, мем, — уклонився Слоун, ніби щойно помітив Лілі. — Здається, ми з вами вже бачилися торік.