Нічний черговий
- Автор: Шоу Ирвин
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Леся Валентиновна Маланчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Нічний черговий». Краткое содержание книги:
Він був нічним портье. Маленькою людинкою, яка не сподівався на зміни до кращого. Але таємна загибель одного з постояльців готелю відкрила для нього двері в інше життя, яскраве, шикарне, деколи авантюрне та небезпечне, але завжди стрімке та захоплююче.
А що, як їхній літак розіб'ється? Тільки-но я подумав таке, все видалося мені можливим. Але чому я про це подумав? Як колишній льотчик я завжди цікавився причинами авіакатастроф і знав, як багато причин може до цього призвести. Я уявив собі, як Фабіан падає у холодному повітрі і в останню мить, перш ніж пірнути в океан, сповіщає Лілі свій справжній вік.
За останній час я вже бачив дві смерті — спочатку той старий у «Св. Августіні», потім — Слоун. Невже буде ще й третя? Чи, може, на грошах, які я вкрав, лежить прокляття? Може, не треба було відпускати Фабіана? Як я житиму без нього далі? Якби я міг якимсь чудом повернути літак, я б зараз помчав по квіти для мого приятеля.
У цю вогку погоду Європа здавалась мені повного пасток. Можливо, подумав я, йдучи до «ягуара», Італія виправить мій настрій. Але не дуже вірив у це.
21
По дорозі з Женеви у Рим я з почуття обов'язку відвідав усі церкви і ресторанчики, які рекомендував мені Фабіан. Ніяких звісток про катастрофу літака над Атлантичним океаном не надходило. Погода була чудова, «ягуар» ішов упевнено і швидко, країна, якою я подорожував, була прекрасна. Про таку мандрівку я мріяв змалку і тепер мав би відчути повну насолоду від неї. Та, в'їхавши в Рим і опинившись на просторій Пьяцца дель Пополо, я вперше в житті по-справжньому відчув, що то значить бути самотнім. Слоун таки взяв наді мною реванш.
Зазираючи у план міста, я дістався до «Гранд-Отелю», також рекомендованого Фабіаном. Машини в місті гасали, мов навісні, здавалося, всі водії з глузду зсунулися. Мене не покидало відчуття, ніби ось-ось я не туди заверну й загублюся в цьому місті, повному ворогів.
Кімната, яку мені дали в готелі, була завелика для мене і, незважаючи на сонячну погоду, надто темна. Я розвісив у шафі свій одяг. Фабіан сказав мені, що Квадрочеллі кудись поїхав і повернеться додому тільки в кінці тижня. А сьогодні був понеділок. Отже, попереду чотири дні: я міг розважатись або впасти у відчай.
На дні валізи я побачив конверт, який дала мені Евелін Коутс. Десь у мене були записані ім'я, адреса і телефон її приятеля з посольства. Я знайшов їх у нотатнику. Лорімер, Девід Лорімер. Евелін просила не дзвонити йому на роботу. Була перша година дня, час, коли він міг приїхати додому обідати. Я вже тиждень ні з ким не спілкувався, відгороджений від усіх бар'єром мови, тому був би радий, якби містер Лорімер запросив мене пообідати разом з ним. Минули ті часи, коли я міг сам один висиджувати довгі ночі у «Св. Августіні». Я сумував за Фабіаном і Лілі, мені бракувало рідного звучання англійської мови і багато чого іншого.
Я назвав телефоністці номер. І за хвилину почув, як чоловічий голос сказав:
— Pronto[17].
— Говорить Дуглас Граймс, — повідомив я. — Евелін...
— Знаю, — не дав мені доказати голос. — Звідки ви телефонуєте?
— Я спинився у «Гранд-Отелі».
— Буду у вас через п'ятнадцять хвилин. Ви граєте в теніс?
— Я...— Що це, може, пароль? — Трохи.
— Я саме збирався їхати в клуб. Нам потрібен четвертий гравець.
— Але я нічого не маю з собою...
— Усе необхідне візьмемо в клубі. А в мене є зайва ракетка. Зустрінемось у барі. У мене руда чуприна. Спробуйте не впізнати мене.— І він одразу ж поклав трубку.
У бар зайшов довготелесий рудий чоловік, хода його була енергійна і пружна. Він мав доволі довгу зачіску, принаймні для дипломата, різко виліплене обличчя, густі руді брови і трохи кирпатий ніс. Він сказав правду: не впізнати його було важко. Ми потисли один одному руки. Чоловік був приблизно мого віку.
— Я знайшов у себе старі тенісні черевики. Який у вас розмір?
— Десятий.
— Чудово. Вони вам прийдуться якраз.
Його блакитний двомісний «альфа-ромео» з відкритим верхом стояв біля готелю, заважаючи вуличному руху. Біля машини на нас чекав поліцейський з лицем мученика. Він стиха щось проспівав Лорімеру своїм музичним голосом, той умить з ним домовився, і ми поїхали. Лорімер їздив одчайдушно, як і його колеги італійці, і я не знаю, як нам пощастило дістатися живими до місця. За весь цей час він заговорив тільки один раз.
— Перед вами вілла Боргезе,— сказав він, коли ми в'їхали у парк.— Вам треба відвідати цей музей.
— Дякую за пораду,— сказав я. У мене почав з'являтися інтерес до музеїв. Та й Фабіану буде приємно почути, що я там побував. Бо він теж радив відвідати цей музей. «Особливо зверніть увагу на Тіціана»,— рекомендував він.
Коли ми в'їхали у ворота клубу, Лорімер зупинив машину в затінку тополь. Там уже стояло кілька авто, але їхніх власників не було видно. Я хотів відчинити дверцята, проте Лорімер простягнув руку і торкнув мене за плече.
17
Слухаю (італ.).