Нічний черговий

— Я голюся,— пояснив я.— І, як бачите, ще не вдягнений. — На мені були тільки піжамні штани, до того ж я стояв босоніж.

Помічник адміністратора сказав щось по-німецькому сивому, але той відповів тільки:

— Nein[16].

— Офіцер поліції Бругельман каже, що не може чекати,— сказав помічник, вибачаючись.

Офіцер поліції Бругельман пройшов повз мене в кімнату.

— Тільки після вас,— помічник злегка вклонився мені.

Я пішов у ванну кімнату, взяв рушник, витер з обличчя мильну піну і надяг халат. Бругельман стояв посеред кімнати, роздивляючись гаманець, защіпку з грошима і годинник, які лежали на письмовому столі; потім втупився у мої дві валізи, поставлені одна на одну на столику біля вікна.

«Діді,— подумав я,— вони дізналися про Діді».

Я не знав, у якому віці в Швейцарії дівчат вважають повнолітніми. Можливо, цей вік змінюється в кожному кантоні, як у багатьох країнах? Ми перебували в Бернському кантоні. Зважаючи на кількість тутешніх шкіл, повноліття в них, мабуть, досягають у двадцять один рік.

— Я вважаю ваш візит вторгненням,— кинув я холодно.— І вимагаю ваших пояснень.

Помічник адміністратора щось швидко заговорив по-німецькому. Поліцейський кивнув. Цей здоровань з гладкою червоною шиєю, що випирала над комірцем, рухався як автомат.

— Офіцер поліції Бругельман,— заторохтів помічник,— уповноважив мене пояснити вам, містере Граймс, що в нашому готелі сталася крадіжка. Вчора вночі. На п'ятому поверсі. Зникло коштовне діамантове кольє.

На п'ятому поверсі був номер Юніс.

А яке це має відношення до мене? — спитав я, з полегкістю. Принаймні Діді тут ні до чого.

— Учора вночі бачили, як ви скрадалися коридором,— сказав помічник.

— Я був у гостях,— пояснив я.— І зовсім не скрадався.

— Я тільки перекладаю, що мені кажуть,— мовив помічник з нещасним виглядом. Його місія йому дуже не подобалась, і мабуть, у цей момент він шкодував, що колись вивчив англійську мову.

Поліцейський щось неголосно сказав.

— Дама, яку ви відвідували,— переклав помічник адміністратора,— сьогодні вранці поїхала. Ви знаєте куди?

— Ні,— відповів я. І майже не збрехав. Я ніколи не питав у Юніс домашньої адреси. Її записка лежала в кишені мого халата. Я сподівався, що вона не вистромиться звідти.

Поліцейський щось буркнув доволі роздратованим тоном.

— Офіцер поліції просить дозволу зробити у вас обшук,— сказав помічник. Здавалося, слова застрягали у нього в горлі.

— А він має ордер на обшук? — запитав я, відчуваючи, що всім своїм єством я все-таки американець, який добре знає свої права.

Вони знов заторохтіли по-німецькому.

— Ні. Поки що,— відповів помічник.— Офіцер поліції Бругельман пояснив: якщо ви наполягаєте на подачі такого документа, він може відвезти вас до поліції, де ви зачекаєте, поки ордер випишуть. Але він попереджає, що це займе багато часу. Можливо, дві доби. І тоді не уникнути публічного скандалу. Адже тут багато іноземних репортерів. Бо в нас відпочивають дуже поважні люди.