Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Українці пам'ятають про етнічні чистки «польської» влади і згадують, як УПА допомагала їм вижити. Пам'ять про УПА стала головною складовою української ідентичності у повоєнній Польщі. Більшість українців, депортованих з Польщі в 1944–1946 рр., оселилися в Західній Україні. Для них УПА також стала головним інституційним носієм національної ідентичності[452]. Українці, переселені до Радянського Союзу, інколи скаржаться, що українці в Польщі забули про них, оскільки пам'ятають лише 1947 р. і операцію «Вісла»[453]. Вони мають рацію: українське питання не було «розв'язане» лише в Польщі, чи навіть лише в Польщі та Західній Україні. У 1944–1946 рр. до Центральної та Східної України виселили 159 241 особу, визначених як українці. В Західну Україну було переселено 323 858 осіб[454]. Під час проведення операції «Вісла» в межах Польщі було переселено 140 660 осіб, тобто кількісно вона зачепила менше чверті польських громадян, переміщених як українці. До Центральної та Східної України було переселено більше людей, ніж до Західної Польщі, і вони теж мали призвичаюватись до нових умов, але їхнє становище було набагато гіршим.

В той час як українці, що залишились у Польщі, пам'ятали 1947 р., переселені з Волині та Галичини поляки пам'ятали різанину, здійснену українськими партизанами в 1943–1944 рр. Без сумніву, варварські масові вбивства польського мирного населення, вчинені УПА у 1943 р. на Волині і у 1944 р. в Галичині, були чи не найжахливішою сторінкою війни. Ті поляки, яким пощастило врятуватись, зазвичай згадували УПА як банду вбивць. Комуністична влада розосередила вцілілих по всій Польщі, не визнаючи їхньої пам'яті й заборонивши навіть згадувати про втрачені довоєнні території, оскільки ці поляки нагадували про неймовірне національне приниження, якого нація зазнала через крах цивілізаційної місії на Сході — ідеї, що колись була так само важливою для польської національної ідентичності, як ідея «Дикого Заходу» для американської чи ідея «Імперії» для британської.

Українська та польська пам'яті кардинально різняться, вони по-різному описують події і мають різних позитивних і негативних героїв, але вони схожі за формою: обидві говорять про зруйнування традиційного способу життя та необхідність починати все від самого початку. Погляньмо на два спогади: український і польський. «Ніколи нікому навіть не снилось, щоб таке велике українське село, в якому так процвітало українське життя, в такому короткому часі, в такий трагічний, варварський спосіб могло бути стерте з поверхні землі», й «охоплена полум'ям Волинь, заграви, я досі бачу це й не можу цього позбутись, не можу забути. Те, що трапилось на Волині, залишиться у моїй пам'яті до смерті»[455]. Історичні суперечки про 1943–1947 рр. щодо того, хто розпочав конфлікт і хто постраждав найбільше, постають через відмінні визначення груп, кордонів і часу. Українці слушно вважають, що поляки напали першими на більшій частині територій, які увійшли до повоєнної Польщі. Поляки слушно вважають, що все почалося з рішення ОУН(Б) знищити польське населення на землях, які згодом стали Західною Україною. Українці справедливо вірять у те, що на території сучасної Польщі українців було вбито більше, ніж поляків: майже 11 тис. українців і майже 7 тис. поляків. У свою чергу поляки справедливо вірять у те, що з урахуванням усіх спірних територій поляків було вбито значно більше, ніж українців: майже 70 тис. поляків і майже 20 тис. Українців[456].