Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #3
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-282-2
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3». Краткое содержание книги:
Нові небезпечні випробування чекають і на Марка Шведа. Тепер волею долі він — спеціальний агент МІ-6 і разом із молодим британським журналістом Яном Флемінгом має виконати таємні, сповнені небезпеки місії у Харбіні й совєцькій Москві… Однак і під чужим прапором Марко залишається лицарем Таємного Українського Легіону. Повернути вкрадену історію свого народу, розгадати таємницю свого роду і не загубити при цьому подарованого йому долею кохання непросто, бо ворог той самий і так само жорстокий. Він усюди: на Далекому Сході, у Москві і навіть у Лондоні.
Чергові пригоди українського «Джеймса Бонда», Марка Шведа, що розгортаються на історичному тлі 30-х років XX століття, майстерно виписаному авторкою Лорою Підгірною, вражають своєю реалістичністю і драматизмом.
Небезпеки, таємниці, кохання… А головне — українська історія, невивчені і незасвоєні уроки якої можуть відгукнутися для сучасників дуже болючими наслідками.
Конспіративне мотиляння містом добряче виводило Едіт із рівноваги. Однак сьогодні вона мусить дотриматися того «замітання слідів» від першого пункту до останнього. І то не заради себе, а заради гера Отто.
Хто знає, чи вчора, коли вона на емоціях вибігла від Арнольда Дейча, було за нею спостереження. Треба сподіватися, що нічого такого не було.
Але сьогодні вона має бути вдесятеро обережнішою!
Гер Отто не просто віденський підпільник — він агент радянських спецслужб, зв’язковий резидентури ОДПУ у Лондоні з Віднем. І хтозна ще у чому полягає його роль у спільній боротьбі…
Підставити його вона не має ніякого права!
Їй так хотілося нарешті дістатися того клятого Кілберна, та щоразу, як серце благало її обрати потрібний маршрут, Едіт повертала і рухалася у протилежний бік — так наказував здоровий глузд та інструкції.
На четвертій годині блукань лондонськими вулицями Едіт Тюдор-Харт вирішила, що того достатньо. Для останньої перевірки зайшла у квіткову крамничку, купила букетик блідо-жовтих нарцисів.
Поки продавчиня складала для неї букет, Едіт дивилася крізь скло вітрини — на вулиці нікого… Пора ланчу. Вийшла, пройшлася трохи вперед, наче випадково впустила нарциси на тротуар.
Букет, благенько перев’язаний шнурівочкою, розсипався, Едіт почала збирати квіти, поглядаючи тим часом позад себе — нікого. Нікого, хто йшов би за нею.
Нікого, хто йшов би назустріч їй. Жодного авто, яке б вона зауважила двічі, жодної підозрілої ситуації…
Букет нарцисів може занадто привернути до неї увагу, коли вона нарешті дістанеться Кілберна, тож, недовго думаючи, Едіт Тюдор-Харт вкинула букет до смітника, що тулився збоку автобусної зупинки.
Тепер — до нього. До гера Отто.
Він відповів на її обережний стук майже блискавично — відчинив двері. Видався їй подібним до сторожового собаки, який очікував увесь цей час, прислухаючись, чи не йде його господиня.
Це їй полестило.
Едіт помітила, як зблиснули у його темних очах тріумфальні вогники, а далі він вхопив її за руку, просто-таки втягнув до квартири без слів, без привітання, не даючи опам’ятатись, загорнув у міцні обійми.
— Чекай, чекай…. — прошепотіла вона, і сама божеволіючи від такого шаленого натиску.
Та Отто фон Фраузе, на щастя, не дослухався до її слабких протестів, виявів запізнілої сором’язливості та невпевненості. Бо ж якщо вона тут, якщо прийшла… значить, жадає його так само!
Він, наче зголоднілий звір, накинувся на неї, не відриваючи вуст від її, забиваючи памороки тими поцілунками, на ходу вивільняв її тіло з одягу, аж поки Едіт не опинилася під ним на просторому скуйовдженому ліжку. І коли відчула його знову в собі, як тоді, у купе потяга — нахабного, стрімкого, впевненого в кожному своєму русі, в кожному доторку, в кожному ударі в глибину її збудженого лона — вона втратила лік часу, вибухам насолоди, що змушували її тіло трепетати, будь-якому сприйняттю реальності…
Коли вже була геть знесилена, вимучена солодким любовним катуванням, гер Отто відсунувся на край, запалив свічку у свічнику і повернувся до неї.
— Ми порушили усі інструкції, Едіт, — сказав коротко.
— Згодна. Ми не мали права цього робити отак, — погодилася вона. — Але мені байдуже.
— 1 мені.
— Знаю, — тільки й зуміла відповісти Едіт.
Гер Отто кивнув, наче вони досягнули з нею якоїсь таємної домовленості. Влігся поруч, притиснув її до себе.
— Якщо Дейчу стане відомо…
— Арнольду зараз не до нас, — тихо відповіла вона. — Ти бачив його. Бачив, який він знервований?
— Так, — погодився Отто. — Не схоже на Дейча.
Едіт лише на мить замислилася, чи варто про це казати Отто, але бажання бодай так помститися Дейчу за безпідставну зневагу до неї взяло гору і вона проказала:
— У Дейча сімейна драма. Джозефіна, його дружина, не може виносити дитину. У неї стався черговий викидень…
— Він телепень, — гмикнув Отто.
— Він не телепень, — впевнено відказала Едіт. — Він один із найкращих. Але оці невдачі з вагітністю Джозефіни… вибивають його з колії.
— Так йому і треба, — додав Отто.
— А що треба тобі? — поцікавилася вона.
— Ти, — просто відповів Отто. — Твоє тіло, твоя душа. Вся ти, Едіт.