Людолови Том 1

— Вже й жменю! Вистачить з тебе і срібних грушів [142], якщо правди хоч половина з того, що ти брешеш.

І, заглушаючи палкі запевнення Кайтмази, летіли в південному сяйві дзвінкі голоси:

— Мигдаль! Горіхи в меду! Фісташки!

— Амбра! Мускус! Пахощі Сходу!

А опасистий грек висовувався з ятки і закликав білі примари в фередже, кидаючи на прилавок строкаті постави шовку.

— Дівчата!.. Незаймані дівчата з устами, як трояндові пуп'янки! Щасливий буде правовірний, засипаючи на персах у них! — волав покликач, вказуючи на засмаглих від сонця дівчат і кучерявих золотокосих панянок з подільських маєтків.

Аж ось закапали з мінарета прозорі звуки, наче кришталеві краплини. Це муедзин [143] закликав правовірних до південної молитви і, немов від чар, завмерло все, бо наказав аллах, щоб правовірні молилися там, де застане їх співучий азан [144]. І, розстилаючи свої намазлики, благали вони, щоб подарував він своїм вірним синам ще більший зиск від продажу бранців, благословив їх торг, і щоб віднині й до віку не переводилися невільники на каффському ринку, і щоб ціною сліз і людського горя багатшали вони та були щасливі й пересичені, тішилися життям і плодами своєї торгівлі.

За мить замовкла молитва — і віджив Майдан Сліз, невільницький ринок.

Ридали продані в гареми дівчата і, відбиваючись, кликали батьків хлопчики, роковані піти в яничари.

Баша уперто торгувався з Сафаром. Сафар поступився ще на тисячу аспрів, але турок затявся: двадцять тисяч і розписка на тридцять.

Це було корисно. Не щодня продаєш разом вісімдесят козаків, а годувати невільників теж треба.

— Двадцять дві тисячі і цей хлопчик добродієві на втіху, — з огидною усмішкою прошепотів Сафар, показуючи на тринадцятирічного хлопчика, — що стояв осторонь.

Баша глянув на хлопчика досвідченим оком. Стрункий, кучерявий. Шкіра, як у панни, що ніколи не бачила сонця. І очі його спалахнули масним блиском.

— Тільки розписка на тридцять, — нагадав він ще раз.

Куплених козаків погнали в порт. Там гойдалися на якорях чотири величезні галери. Легкі каїки перевезли на них нових веслярів, і Корж мимоволі здригнувся, побачивши лави, до яких судилося йому бути прикутим, мабуть, до самої смерті.

— Не журись, братику. Рятувалися й з галер, — ласкаво гукнув до нього Лутоха. — Погано тільки те, що твій боярин не знає, хто нас купив, хоч і мала на нього, собаку, надія.

Галери — по-турецькому катирге, звідси й пішло слово «каторга»- це величезні кораблі, що ходять на веслах, але з двома щоглами на випадок ходового вітру. Крізь круглі отвори стирчать уздовж бортів ці весла, так звані опачини. А зсередини прикуто до цих гребців-невільників. Працюють вони по кілька змін і тут же сплять і їдять, У кайданах. Ані підвестися, ані випростатися, ані розім'яти занімілі м'язи. Залізні кайдани роз'ятрюють руки й ноги, натирають криваві незагоєні рани. А посередині ходить наглядач з жмутами таволги та безжалісно ляскає хворого чи знесиленого. І таволга стає червоною від крові своїх жертв. Так і звуть її невільники червоною таволгою, як співається про неї в козацьких піснях.