Грицько сміється
- Автор: Кудрицкий Валентин Олександрович
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Профі
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Грицько сміється». Краткое содержание книги:
Сміх буває різний - від легкої посмішки до гомеричного, навіть до сарказму. Українці сміються ще з колиски - стверджують учені, бо почуття комічного, смішного притаманне українському народу з давніх давен. Народні усмішки, анекдоти супроводжують нас усе життя.Так, як уміє сміяться наш народ, не сміється ні один народ у світі. Згадаймо знаменитий лист запорожців турецькому султану, байки Григорія Сковороди, твори Квітки Основ'яненка, Енеїду І.Котляревського, Тараса Шевченка та багатьох інших авторів.І ось до кагорти гумористів приєднався поет Валентин Кудрицький, випустивши збірку гуморесок під назвою Грицько сміється. Автор виявився дуже плодовитим, бо не встигла висохнути фарба його першої книжки, а вже переді мною нова збірка автора.
Якщо в першій книзі А листя падають він виступив як тонкий лірик, то в цій вибухнув іскрометним сміхом.Так сміятись може лише добра натура і велике почуття гумору. Автор збірки і належить саме до такої категорії людей.Сміх його веселий, щедрий і добрий, хоча йому притаманні гостра сатира, а часом і сарказм. Вустами свого героя - веселого дотепника Грицька автор спрямовує свої сатиричні стріли проти крадіїв, хапуг, ледарів, хабарників,пройдисвітів, весело сміється над курйозними випадками і ситуаціями, в яких опиняються герої гуморесок. Автор своїми творами продовжує кращі традиції майстрів веселого жанру, нікого не наслідуючи, намагається виробити свій стиль, свою образну мову.
У народі давно кажуть: сміх - це здоров'я. Після порції щирого сміху неначе зникає поганий настрій, втома і людина почувається набагато молодшою.А ось вчені стверджують, що декілька хвилин гомеричного сміху на повні груди продовжують людське життя.
Тож, нехай нова збірка гуморесок Валентина Кудрицького додасть тобі, шановний читачу, гарного настрою, звеселить душу і серце і продовжить ще віку.
Смійтесь на здоров'я!
МИКОЛА МАЛІЧЕНКО
Заслужений діяч мистецтв України
Після того , як двохметрове заводило замовко, всі забули і про капці, які незрозуміло навіщо вимагали від працівників- екскурсоводів, про які я іронічно подумав, що одягни віслюка хоч і в ризи - то він віслюком залишиться і, як вияснилось, стали більше понятливими. Навіть більше, ніж я подумав. От що таке правильна педагогіка.
І я знову пригадав А.С.Макаренка, зокрема той епізод, як він мав переїхати з Полтавської області в Харківську. За переказами його співвітчизників, перше ніж переїхати на нове місце роботи - він відібрав самих провірених своїх хлопчиків з дитячого колонії, щоб ті вияснили, хто в даній колонії володіє якою зброєю і хто серед них вожак, хто помічник? Для цього він порадив своїм помічникам недільку-другу побродяжить по вокзалах і привести себе в належний вигляд, щоб в Харківській колонії їх без вагань могли прийняти, так би мовити, за своїх. Коли Макаренко прибув на місце призначення - він уже мав усю інформацію, хто є хто?
Отож, викликає вожака і запитує:
- Ваше прізвище, ім'я і по батькові?
- Іванов Іван Іванович, - збрехав той, - навіть не кліпнувши.
Макаренко, нічого не говорячи підійшов до нього впритул і вліпив по писку, як того вимагав мужицький етикет, розвернувся і пішов. Так вони ходили, аж поки ненароком зустрілися віч на віч.- Так ти хоч знаєш, за що я тоді тебе так?...
- Ні.
- А за те, що ти брехав і в очі дивився.
На тім і порозумілись. Тоді хлопці були куди більше метиковані.
А от за наших хлопчиків радіти було ранувато.
Коли учні вийшли з печер і зайшли в іконостас, я побачив, як вони разом з вчителем стояли в шапках. Я більше атеїст в повному розумінні цього слова, але ви собі не уявляєте, як мені ще раз хотілося прикластися, але вже до того вчителя. Обуренню моєму не було меж. Я не міг собі уявити навіть при всій моїй фантазіі, яку потрібно було мати культуру і неповагу до минулого наших предків, до історії християнства і врешті, яку потрібно було мати неповагу до самих себе? Хіба зможе мати людина майбутнє не знаючи минулого і не шануючи його? Адже минуле це як фундамент, на якому стоїть будинок майбутнього. Адже минуле - це той , так би мовити, камінь, на якому знаходиться наше майбутнє. Чи хоч один з них задумався над цим? Певно, що ні. А поруч стояв пастух. Кого він пас? І за що йому платять зарплату? Скажіть, я як людина яка платить податки чи маю право про це знати, чи ні?
Третій раз я вже в цих катакомбах. І кожен раз, коли я в них опускаюсь, моє серце переповнене гордістю і повагою до своїх предків, з якими я можу поспілкуватись, поспівчувати їм. Адже не від доброго життя він - предок забирався в них, виборюючи свою незалежність, щоб перемагати. А тому і бурлило в душі, як у кратері вулкана. І було соромно за цих телепнів, а ще більше за їх вчителів.
Адже в цих печерах предок ховав не себе, а оберігав надбання своїх предків, як скарб про своє минуле, як згадка про своїх предків. Це була можливо остання ниточка, яка з'єднувала минуле з сучасним.
Вийшли ми з Людмилою Олександрівною з катакомб. Морозний вітерець розвіяв наш захмарений настрій і ми ніби визирнули з минулого в майбутнє - назустріч Сонцю, назустріч невідомому.
Людочка посміхнулась:
- Ну ти ж і гарячий.
- Тепер ти, напевно, зрозуміла, чому я так недолюблюю інтелігенцію - цих помазаників Божих. Бо вони настільки інтелігентні, що їм і в голову не прийде наказати зло або стать на захист бідної людини. Та і себе також. Бо скільки я їх знаю, вони тобі будуть обіцяти одне, а як дійде до діла – то всі порозбігаються, як зайці по полю. Ганьба! І слава Богу, що в нас ще є робітничий клас. Я вірю в нього, як в себе. І якщо світ наш прекрасний - то тільки дякуючи йому. Бо тільки він творець всього того прекрасного, що оточує нас. Решта – то або кар'єристи, або боягузи, або пройдисвіти. Я не боюсь сказати це в голос, бо то наші поневолювачі, яким на робочу людину начхати, бо говорять вони одне, а роблять інше. Їм би як тугіше напхати свій тромбон.
А робочі поїдять локшини, зап»ють обіцянками, вуха розвісять і тягнуть свій хрест. Як мені їх жаль! Пробач, Люда, що я так говорю про твоїх колег.
- Певно, ти в чомусь маєш рацію, - відповіла вона і ми поїхали додому.
Наступного дня, тобто 3 січня 1986 року, ми поїхали в музей Великої Вітчизняної війни. Вважаю, що це на сьогодні - один з самих прекрасних музеїв України, а також всього Радянського Союзу. Була колись така імперія.
Декілька разів я вже був у цьому музеї, але сьогоднішня екскурсія мене полонила по-справжньому вперше. Дивного нема нічого. Просто в музеї добавилось багато нових експонатів та з'явилось багато кваліфікованих екскурсоводів, які із знанням справи детально зупинялись над кожним, окремо взятим експо- натом, що вражало і дивувало. За браком часу ми хутенько пробігли по залах і спустились по східцях вниз до Дніпра - в гості до легендарного засновника Києва - Кия та його братів і сестри - Либідь. Яка граціозність, яка досконалість - очей не відірвати!