Грицько сміється
- Автор: Кудрицкий Валентин Олександрович
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Профі
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Грицько сміється». Краткое содержание книги:
Сміх буває різний - від легкої посмішки до гомеричного, навіть до сарказму. Українці сміються ще з колиски - стверджують учені, бо почуття комічного, смішного притаманне українському народу з давніх давен. Народні усмішки, анекдоти супроводжують нас усе життя.Так, як уміє сміяться наш народ, не сміється ні один народ у світі. Згадаймо знаменитий лист запорожців турецькому султану, байки Григорія Сковороди, твори Квітки Основ'яненка, Енеїду І.Котляревського, Тараса Шевченка та багатьох інших авторів.І ось до кагорти гумористів приєднався поет Валентин Кудрицький, випустивши збірку гуморесок під назвою Грицько сміється. Автор виявився дуже плодовитим, бо не встигла висохнути фарба його першої книжки, а вже переді мною нова збірка автора.
Якщо в першій книзі А листя падають він виступив як тонкий лірик, то в цій вибухнув іскрометним сміхом.Так сміятись може лише добра натура і велике почуття гумору. Автор збірки і належить саме до такої категорії людей.Сміх його веселий, щедрий і добрий, хоча йому притаманні гостра сатира, а часом і сарказм. Вустами свого героя - веселого дотепника Грицька автор спрямовує свої сатиричні стріли проти крадіїв, хапуг, ледарів, хабарників,пройдисвітів, весело сміється над курйозними випадками і ситуаціями, в яких опиняються герої гуморесок. Автор своїми творами продовжує кращі традиції майстрів веселого жанру, нікого не наслідуючи, намагається виробити свій стиль, свою образну мову.
У народі давно кажуть: сміх - це здоров'я. Після порції щирого сміху неначе зникає поганий настрій, втома і людина почувається набагато молодшою.А ось вчені стверджують, що декілька хвилин гомеричного сміху на повні груди продовжують людське життя.
Тож, нехай нова збірка гуморесок Валентина Кудрицького додасть тобі, шановний читачу, гарного настрою, звеселить душу і серце і продовжить ще віку.
Смійтесь на здоров'я!
МИКОЛА МАЛІЧЕНКО
Заслужений діяч мистецтв України
- Так от, Карл Маркс – це теоретик Комунізму, Ленін – це творець Комунізму, Гітлер – це терорист Комунізму.
-А хто ж тоді, на вашу думку, я?
-А ти просто тріпло кукурудзяне.
ВИКРУТИВСЯ
Коли Микита Сергійович був у США, журналісти, глузуючи, запитали:
-Миките Сергієвичу, чому у вашій державі так багато злодіїв?
- Бо є що красти.
ПИЙТЕ НА ЗДОРОВ’Я
1.1.1986 РІК.
Новий рік зустрічали вп’ятьох: Варя - вона ж Варвара Андріївна - жінка приблизно сорока років, її менша сестричка - дуже миловидна і не в міру услужлива жіночка на ім’я Уля, Микола Васильович - мій шкільний товариш зі своєю новою подружкою Людмилою Олександрівною з Новосибірська, і я - господар квартири.
Стіл був накритий і чекав свого часу. Після традиційного привітання по телевізору - всі підняли свої кришталеві келихи і випили за Новий рік, за мир, за щастя. Після проведеного ритуалу, я з сестричками пішов засівати своїх друзів. Спочатку - свого кума Василя Павловича, а потім Василя Івановича і Марію Олександрівну, які жили по-сусідству. Марія Олександрівна - моя давня колега по роботі - жінка надто активна, яка тут-таки запросила всіх за стіл, який прогинався від апетитних закусок і шампанського. Відмовити господині – це значило образити.
Притиснуті, як кажуть, до стінки, ми влаштувалися за столом, тому що у християн не прийнято випускати гостей, не пригостивши їх.
Підкорились. Після третьої, так як менше навіть в самій бідній хаті в нас пити не прийнято, ми запросили господарів до себе.
Проковтнувши ще по декілька чарок, всі почали танцювати, співати і розповідати анекдоти, веселі бувальщини. Потім хтось запропонував крутить пляшечку. І так – до восьмої ранку.
Сміялись, веселились. Чоловіки з жадібностю цілували чужих жіночок. Ті аж ніяк не заперечували і були занадто щасливими.
Адже хіба свою жінку чоловік може так цілувати, як чужу? Гра, звичайно, є гра!!! А тому не дивно, що і в жіночок очі світились, як ранкова роса перед гарним сонячним днем.
Героєм вечора був мій землячок. Від природи - трохи баламут, трохи вертихвіст. В любові ненаситний. Йому сьогодні було байдуже, як там його одинока дружина з дітками без чоловіка, і чим вона зайнята. Для неї він був у відрядженні. Партійна совість його ані скільки небентежила. Після добрячого кайфу він кидався від одної жіночки до іншої. Хлопець стрункий, високий, статний, хіба могла йому відмовити в залицянні хоч одна? І він цим вміло користувався. Жіночки із нетерпінням чекали своєї черги. Вони згодні були чекати до безкінечності. Подумаєш, одружений. Жінка не стінка... Людочка, вона ж - Людмила Олександрівна, з якою прийшов Микола Васильович, сиділа з широко розкритими очима і дивилась на світ, ніби вперше його побачила і тихо витирала сльози.
Зате Машенька, вона ж Марія Олександрівна, тріпотіла в чужих обіймах, як рибка в зубах ведмедя. Вона, як синичка, щось щебетала, не звертаючи ані найменшої уваги ні на кого, в тому числі навіть на свого чоловіка. Чоловік Марії – інженер, раціоналізатор, голова в якого завжди ущерть набита логарифмами, інтегралами, мікросхемами, теоремами – вів себе незалежно і не звертав на все ані найменшої уваги, як і подобає освіченій вихованій людині, ніби то була не його дружина. Лише Уляна була зайнята сама собою і не видаючи своєї самотності, заспівала:
Ти до мене прийди-прийди, Мій ясний соколику...
І він прийшов. Як блудний кіт. Наглий і самовпевнений. Високий і широкоплечий. Людочка закрила очі, щоб все те не бачить.
Адже вона теж втікла від свого чоловіка і приїхала за тридев’ять земель за щастям. За чужим. Любов покликала в дорогу. Я вірив в її щирість. На це були здатні тільки декабристки, але ті їхали за своїми чоловіками. Чи маю я право її осуджувати? І я їй навіть співчував.
А зараз вона сидить мовчки з повними очима сліз. Певно, кається. Я бачив, як конвульсивно забилось її тіло. Бачив, як вона хотіла щось сказати, а слова, як кістки, позастрявали в горлі. І тут же відразу два гарячих фонтанчика хлинули по її надзвичайно симпатичних щічках. Я наблизився до неї, протер носовичком очі, заспокоїв:
- Іди до нього і не відпускай. Таких треба тримати двома руками.
Проте, що було далі, я не знаю, бо заснув навіть раніше, ніж голова долетіла до подушки…
Коли я проснувсь, а це вже було десь о першій дня, в роті було, ніби там ночували котики. В голові шуміло, як в дубовому лісі.
На столі і під столом - ніби після льодового побоїща. Тільки ще вороння не вистачало... Маша з опущеним ліфчиком лежала поперек кімнати. З одного боку на її грудоньках лежала голова Миколи, а з іншого - голова її чоловіка. Слава Богу обійшлось без війни. Варя, що лежала біля мене, проснулась і, побачивши наяву такий рідкісний кадр, зареготала, як сова на колоді. Як жаль, що я не художник, а то обов’язково увіковічив би цих двох любителів молочних блюд.