Грицько сміється
- Автор: Кудрицкий Валентин Олександрович
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Профі
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Грицько сміється». Краткое содержание книги:
Сміх буває різний - від легкої посмішки до гомеричного, навіть до сарказму. Українці сміються ще з колиски - стверджують учені, бо почуття комічного, смішного притаманне українському народу з давніх давен. Народні усмішки, анекдоти супроводжують нас усе життя.Так, як уміє сміяться наш народ, не сміється ні один народ у світі. Згадаймо знаменитий лист запорожців турецькому султану, байки Григорія Сковороди, твори Квітки Основ'яненка, Енеїду І.Котляревського, Тараса Шевченка та багатьох інших авторів.І ось до кагорти гумористів приєднався поет Валентин Кудрицький, випустивши збірку гуморесок під назвою Грицько сміється. Автор виявився дуже плодовитим, бо не встигла висохнути фарба його першої книжки, а вже переді мною нова збірка автора.
Якщо в першій книзі А листя падають він виступив як тонкий лірик, то в цій вибухнув іскрометним сміхом.Так сміятись може лише добра натура і велике почуття гумору. Автор збірки і належить саме до такої категорії людей.Сміх його веселий, щедрий і добрий, хоча йому притаманні гостра сатира, а часом і сарказм. Вустами свого героя - веселого дотепника Грицька автор спрямовує свої сатиричні стріли проти крадіїв, хапуг, ледарів, хабарників,пройдисвітів, весело сміється над курйозними випадками і ситуаціями, в яких опиняються герої гуморесок. Автор своїми творами продовжує кращі традиції майстрів веселого жанру, нікого не наслідуючи, намагається виробити свій стиль, свою образну мову.
У народі давно кажуть: сміх - це здоров'я. Після порції щирого сміху неначе зникає поганий настрій, втома і людина почувається набагато молодшою.А ось вчені стверджують, що декілька хвилин гомеричного сміху на повні груди продовжують людське життя.
Тож, нехай нова збірка гуморесок Валентина Кудрицького додасть тобі, шановний читачу, гарного настрою, звеселить душу і серце і продовжить ще віку.
Смійтесь на здоров'я!
МИКОЛА МАЛІЧЕНКО
Заслужений діяч мистецтв України
А ще пізніше, коли всі розійшлись, я собі подумав: як добре, що на світі є вино і горілка, інтелігенти і такі залицяльники. І що б ми, чоловіки, робили, якби на світі не було свят або вихідних днів, щоб не було горілки і вина? І що б робили наші шановані жіночки, які напевно в житті так ніколи б і не взнали, що таке справжній поцілунок справжнього чоловіка? Як я їм заздрив і співчував! І тут я подумав над особистістю людини: хто вона насправді? Яка вона? І що буде з людиною, як не стане горілки і вина? Невже світ стане ідеальним? А як же бути тоді із щастям?
Із справжнісіньким щастям – із таким, яке без горілки не буває.
З щастям, коли людина настільки щаслива, що вона не може відрізнити навіть свого чоловіка від чужого і навпаки. Хіба це не супер?
Ото ж і судіть, скільки б ми втратили в цьому світі здорового глузду, оптимізму і сміху? І що б ми знали взагалі про себе і людей - не будь горілки і вина?
Браво, хлопці! Пийте, на здоров’я і смійтесь!
Самі з себе!
КИЇВ 1.1.1996 р.
МУЖИЦЬКА ПЕДАГОГІКА
2.1.1986 р.
Сьогодні в Миколи закінчилась "командировка" і він поїхав додому - до своєї родини, залишивши на мене свою кохану. Так як у мене був вихідний, - я вирішив показати їй наш красень - Київ.
Спочатку ми поїхали до Золотих воріт, потім до пам'ятника Богдану Хмельницькому, звідки направились до Софіївського собору, потім на Хрещатик, де оглянули музей імені В.І.Леніна / був колись такий/. В даний час це вже Український дім, в якому була виставлена велика колекція значків. Від музею направились до філармонії, потім до Арки Возз'єднання України з Росією і врешті до меморіалу Слави, а звідти в печери Києво-Печерської Лаври. На останній екскурсії зупинюсь більш детально. Втіхи від того, що ми опустились в печери було мало.
Справа в тому, що позаду нас ішли учні якоїсь київської щколи, які так голосно бубніли, що здавалось, моя голова от-от розколеться навпіл від того шуму і вереску, а тим-паче, що вона ще і так не відійшла від вчорашнього, за що вже хай мене Бог простить.
На моє прохання до учнів вести себе більше стримано - вони навпаки стали вести себе ще більш зухвало, показуючи відверто свою невихованість і безтактність, а тим-паче знаходячись в святих печерах. Про яке виховання учнів можна було говорити, коли і їх вчителі вели себе не кращим чином. Прийшлось зробити зауваження і їм, але ті проігнорували і я пригадав відомий вислів з грецької філософії про те, що виховання дітей потрібно починати з виховання матерів.
Отож і подумав, ну що можна взяти з такого невігласа, але вирішив надію не втрачати і примінити педагогіку Макаренка. Я ще раз підійшов до здоровила-заводила і надто чемно попрохав трохи примкнути свій патефон, на що той ошаленів ще більше, роблячи виклик. Поруч проходили надто з виду поважні люди, які також гнівались але по принципу нашої гуманної ідеології "моя хата скраю", щоб не забруднити свої інтелігентні пальчики все це споглядали і мовчали.
По всьому було видно, що ці люди були великими інтелігентами, які ні в якому разі на захист справедливості не стануть. З точки зору філософії - я до цієї категорії не належав і подумав: що можна взяти з такої людини, з такого педагога? Яку любов до прекрасного він зуміє прищепити учневі? А тому таких педагогів я б не допустив навіть в ліс до звірів, щоб чого доброго і звірів не довели до інфаркту. А тому, мій терпець урвався і я - як представник робітничого класу - чим я пишаюсь - підійшов до двохметрового парубка і попередив в останнє.
-І що ви мені зробите? – вискалив той зуби.
Але він не встиг договорити до кінця, як схопився за живіт, зігнувся до підлоги і простогнав. В печерах стало тихо, ніби народився Тихон.
До хлопця бешкетника ніхто не підійшов. Люди проходили і виходили, і я думав: Ви тільки подивіться, на який щабель піднялась наша наука, наш прогрес. Сьогодні в нас уже є комбайни, літаки, ракети, а поруч таке нікчемство і невігластво. Звідки воно?
Суспільству потрібні телевізори, автомобілі. А кому, скажіть, потрібна культура? Хто зможе подумати про неї, щоб вона гармонійно змогла зжитись з тими хто далекий від неї? Де вони ті педагоги? - гордість наших післявоєнних років, що були, можливо, менше освіченими, але більше добрішими, а тому і мудрішими, про яких без сліз поваги - просто не можливо було говорить. То була наша гордість і наша честь. А де сучасні, де вони?