Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

З публічним осудом антипольських акцій виступив наприкінці квітня 1943 р. Український волинський комітет, до складу якого входили прихильники колишньої ундовсько-петлюрівської спілки. У часописі «Шлях» вони опублікували заяву, в якій стверджували, що організація антипольських виступів є справою рук винятково більшовиків. Мордування поляків неофіційно засудили львівські бандерівці[441].

На Волині, а незабаром і в Галичині впродовж 1943 р. з’явиться чимало звернень до місцевого населення за підписом різних українських організацій і політичних діячів із закликом не піддаватися на антипольську агітацію. З огляду на те що ці звернення, з одного боку, значно доповнюють наші уявлення про українсько-польський міжнаціональний конфлікт, а з іншого — демонструють, наскільки різноплановим був підхід українських політичних сил до проблеми суперечностей між обома народами, а водночас і до національно-визвольної боротьби українського народу загалом, вважаємо за потрібне деякі з них частково зацитувати.

У зверненні до українців Крайового комітету співпраці з «альянтами» зазначалося: «...ОУН підмовляє Вас, щоб Ви, не очікуючи нізвідки допомоги, самі виступили б до боротьби за Українську державу. А чи Ви знаєте, з ким то буде боротьба? Не тільки з більшовиками, але і з мадярами, румунами, поляками, а може бути, теж і з відступаючими німцями... Провідники ОУН між собою і до довірених людей говорять відкрито, що боротьба буде програна, але треба її підняти, щоб наступним українським поколінням дати нові зразки героїв, що загинули за Україну. Отже, наші молоді люди масами загинуть. України з того не вийде, а тільки по літах будемо святити нові річниці програних боїв, як сьогодні святимо Крути і Базар.

...Україну можемо осягнути тільки в оперті на сильних союзників. Такими союзниками можуть сьогодні для нас бути тільки Англія і Америка... Отже, треба всіма силами старатися про осяг помочі альянтів. Поки що, на жаль, не зроблено в тому напрямку майже нічого. Що ж з того, що в Канаді наші посли почали переговори з шефом уряду, коли тим часом до Англії і Америки дійшли вістки про творення дивізії СС і про мордування поляків на Волині. Як же можемо осягнути поміч альянтів, підтримуючи їх ворогів — німців, і мордуючи їх приятелів — поляків!»[442].

Подібні думки містилися і у відозві до українців Комітету польсько-українського порозуміння: «...Маємо тепер місяць листопад, місяць, в якому розпочалися у 1918 р. українсько-польські бої, і різні наші провідники намовляють нас з приводу річниці цих боїв, щоб ми були готові до їх повторення. Кажуть нам, що відберемо зброю у німців, а потім тією зброєю переможемо поляків і так збудуємо вільну Україну... В роковини листопадових боїв закликаємо вас: не давайте послуху людям справді відважним, але нерозумним. Коли програємо, вони втечуть за кордон, але що тоді буде з селянином? Думайте про долю вашу і ваших дітей, думайте про долю цілого краю»[443].