Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

Тепер перейдемо до аналізу власне українсько-польського збройного конфлікту на території Волині, де він виявився найкривавішим, і звернемося цього разу до польської підпільної документації. У звіті про ситуацію на Волині місцевого окружного представника польського емігрантського уряду К. Банаха («Ліновський»), датованому 7 жовтня 1943 р., йшлося про те, що вже протягом 1942 р. мало місце мордування поодиноких осіб і родин польського походження, тоді як від початку 1943 р. воно набуло масового характеру. Вбивства почалися наприкінці лютого у повітах Сарни, Костопіль, Рівне та Здолбунів. У червні мордування поляків поширилося на повіти Дубно, Кременець та Луцьк, у липні — на повіти Горохів, Володимир та Ковель, а наприкінці серпня — на останній волинський повіт Любомль. За підрахунками членів волинської Делегатури польського уряду, на жовтень 1943 р. кількість жертв із провини українських боївок серед місцевих поляків становила понад 15 тисяч осіб[428].

Далі К. Банах зазначав, що тривалий час українці на Волині не мали якогось однозначного ставлення до Польщі і поляків. Натомість вороже ставилася до поляків та частина української громадськості, що перебувала на боці німців і у співпраці з ними створювала органи місцевого самоврядування та поліції. Ці українці наїхали на Волинь з Галичини. Водночас зі створенням місцевої адміністрації та поліції вони розпочали діяльність у складі напівзаконспірованих організацій. З’явилися три українські організації: ОУН-бандерівців, ОУН-мельниківців та петлюрівці. Наприкінці 1942 р. ці організації утворили Узгоджувальний комітет. Українці будували свою організаційну мережу за посередництвом органів самоврядування, але головне опертя знайшли в поліційних постах, яких налічувалося близько двохсот. Свої осередки в поліції мали також комуністи.

Коли німці виявили, що в деяких місцевостях на органи поліції мають вплив комуністи, а також законспіровані бандерівські осередки, вони почали її роззброювати. Відповіддю українців на це стала втеча зі зброєю до лісу. Таким чином у лісах опинилося близько 5 тисяч озброєних поліцаїв. До них приєдналася також молодь, якій загрожували арешт та вивезення на примусову працю до Рейху. Втеча поліції сталася наприкінці березня, а вже у травні, як стверджував представник польського уряду, «українські банди» налічували щонайменше 40 тисяч осіб. Саме вони, на його думку, стали головним знаряддям у злочинних нападах на поляків, що були інспіровані обома окупантами.