Юність Василя Шеремети

Ще того самого вечора Василь писав свого щоденника. “Ми всі, що виросли під звуки великої війни, якісь трагічні, — писав він. — У нас на устах мовчанка, хоча в душах буря. Чуємо навкруги велике “не можна”. Ми єдина в світі молодь, що не має права вступу у майбутнє. Ми всі мовчимо. Я мовчу. Всі товариші мовчать. Бачу раз у раз погляди мовчазних юнаків і мені стає моторошно. Здається, що вони носять у собі живу розпуку. Вони стоять перед прірвою, до якої їх женуть... Перед прірвою тупої, жагучої ненависти... Вони вчаться ненавидіти.

Але я все-таки вдоволений. Цієї суперечности не можу пояснити. Мабуть, це тому, що дні мої — весна. І також, мабуть, тому, що в мені виростає пересвідчення конечної потреби переступити всі “не можна”. Так чи інакше, законно чи проти нього. У душі моїй, повірте, купчиться розуміння не законности, а конечности. У мені виростає нова, нелегальна людина”...

Приходить травень. Усі учні на своїх місцях. Тяжко, дуже тяжко сидіти на шкільній лавиці і перекладати Овідія у травні. Особливо тим, що в їх роду ніхто ніколи не мав діла з якимсь модним Овідієм.

Річицький ходить своїми цибатими ногами по клясі, а його чуприна спинається вгору, ніби горить. Кажуть, він жениться. Він тепер завжди чисто голений, трохи порізаний і неймовірно худий. Семен Іванович бігає з лекції на лекцію, вимахує довгими руками, креслить крейдою на таблиці фізичне приладдя і неможливо замащує чорний сурдут. Він має тепер навіть чисту сорочку. Директор моргає своїми мишачими вусиками, говорить крізь зуби, весь у жовто-білому, ніби бритійський губернатор в Індії. Варвара Сергіївна — справжня жар-птиця. Вона прилітає, відлітає, кидає накази, блищить пір’ям, дрібно й швидко працюють її елеґантні ніжки.

Сьогодні Варвара Сергіївна принесла нову справу. За три дні державне свято третього травня. Українська гімназія мусить взяти в тому участь. Це перший рік, що українська гімназія буде брати чинну участь у державному святі. Всі мусять обов’язково бути. Дістануть прапори, державні орельчики, зберуться на подвір’ю ліцею і звідти вимарш на Бону. На Боні відправиться урочиста служба Божа католицька.

Це була для всіх учнів несподіванка. Всі спустили очі додолу. Ніхто не дивиться догори. Навкруги мовчанка. Ніхто нічого не питає. Жодного радісного обличчя. Варвара Сергіївна дивиться на клясу, і їй, мабуть, також стає ніяково. Вона швидко розкриває журнал і починає питати...

На перерві хлопці сходяться гуртками. — Підемо на це свято? — падають зо всіх боків питання. Ніхто не дає остаточної відповіді. Мовчанка. Що треба казати? Всі знають усе і без слів. Гнатюк підходить до Шеремети. Очі його блищать сталевим блиском.

— Ти чув? — питає він.

— Ну? — буркнув Шеремета.

— Наш єпископ буде правити службу на Боні.

— Єпископ? — перепитав Шеремета.

— Ну... Він. Той саме, що тоді... при виборах.