Юність Василя Шеремети

Знов перерва і знов мовчанка. А по хвильці вона сказала:

— Ну от, Василю!.. Сказала вам все. Більше не маю нічого захованого перед вами...

Настала мовчанка. З “Тіволі” чути музику. Вони дійшли до кінця яру. Під ногами м’який, білий пісок. Василь весь час уважно слухав. Сповідь коханої дівчини приносила йому полекшу. Він розумів її клопоти, але з кожним словом з його душі спадав камінь по камені. Увійшла ясність і стала між ними. Але знов: як і чим їй допомогти, порадити? Він ще такий молодий. Він ще ніколи сам не був самостійний. Він знайшов її руку і вперше міцно та щиро її потиснув — її сповідь зблизила їх. Відчув, що це не тільки його кохана, але його сестра, його близька і дорога людина. Повернулись назад і деякий час йшли мовчки. Потім Настя знов заговорила:

— І за що нас так гонять? — Це не було сказано. Це з неї вирвалось. — Люди божевільні! За щось прокляті! Бог!.. Хіба він справді є? Католики... Добрі католики! Храми, фіміями, лоби розбивають перед кожним костельним порогом. Коліна вистоюють. .. А разом... їм шкода, коли хтось заговорить мовою матері... Вони язика вирвали б! У душу лізуть! Ніколи, ніколи не буду з ними! З ними!.. Отут! Хай мене крають на кусні!.. На боці гнаних треба стояти! І я буду стояти!..

Василь міцно стиснув їй руку. Настя казала далі:

— Ви пам’ятаєте, Василю, отого добродія, що зо мною танцював на нашій вечірці? Такий високий. Це з суду. Молодий суддя. Поляк. Він був у мене закоханий. Познайомила мене з ним сестра... Але він з тутешніх, тому з ним можна було ще говорити. І я йому також сказала. Все. Все чисто. Він мені говорив щось про західню культуру, що, мовляв, ми несемо католицизм, культуру, цивілізацію. А я йому сказала: коли ваша культура полягає в ненависті до людей — не хочемо її. Ми насамперед люди! Розумієте? Такі, як і ви, як і всі. І ми хочемо жити, бути, бавитись, кохатись, дихати повітрям, грітись на сонці... Так я йому сказала. А він мені: як ви, полька, можете таке казати? — Ви помиляєтесь, коли думаєте, що я говорю від імені поляків, — сказала я йому. Ті на таке не здібні. Ті, кажу, ще самі не встигли вилізти з бриндзи, ще не відшкрябались з багна, в якому лежали, а вже товчуться по чужих головах. Так я йому сказала. Я суддя, — каже він. — Не смієте мені такого казати. — То, прошу, скажіть, що це неправда. Він був елєґантний, мав посаду. Залицявся до мене. Сестра була певна, що він зо мною одружиться. Не вийшло. І цього вона також не може мені подарувати.