Нічний черговий
- Автор: Шоу Ирвин
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Леся Валентиновна Маланчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Нічний черговий». Краткое содержание книги:
Він був нічним портье. Маленькою людинкою, яка не сподівався на зміни до кращого. Але таємна загибель одного з постояльців готелю відкрила для нього двері в інше життя, яскраве, шикарне, деколи авантюрне та небезпечне, але завжди стрімке та захоплююче.
— Дурниці.— Я вирішив вплинути на неї жорстокістю.— Просто в мене є свої правила.
— Яке жахливе слово! — Тепер вона вже відверто ридала.— Я не думала, що ви можете так говорити зі мною.
— Але я маю право розсердитись,— мовив я голосно,— а надто коли відчуваю, що потрапив у дурне становище. А тепер я і сердитий, і загнаний на слизьке.
— Мабуть, це піде вам на користь,— проказала вона крізь ридання.— Якщо я почну кричати, сюди збіжиться весь готель, і я скажу, що ви намагалися мене згвалтувати.
— Мила панночко, не верзіть нісенітниць.— Я встав, щоб набрати погрозливого вигляду.— До речі, коли я сюди заходив, зі мною був один мій друг...
— Друг! — вигукнула вона саркастично.— Одна з ваших старих шльондр.
— Не має значення. Але якщо ти щось таке утнеш, вона посвідчить, що ти вже була тут і спала гола на моєму ліжку. Це поставить усе на свої місця. Тобі доведеться ганебно тікати з цього міста.
— А я й рада буду поїхати звідси. Тільки ганьба впаде на вас, а не на мене.
Я зробив ще одну спробу:
— Діді, дитинко...
— Я вам не дитина. І ніколи мене так не називайте.
— Гаразд, я не називатиму тебе дитиною.— Я лагідно всміхнувся їй.— Діді, хочеш бути моїм другом?
— Ні. Я хочу бути вашою коханкою. Всі повинні мати те, чого вони хочуть,— заскиглила вона.— А мені не можна?
Я дав їй свій носовичок, щоб вона утерла очі. Діді висякалась. Я був радий, що двері замикаються на автоматичний замок, отже, ніхто не зможе зайти в кімнату і побачити нас. Було б марно пояснювати зараз Діді, що коли вона проживе скільки я, то знатиме, чи можуть усі мати те, чого хочуть.
— Сьогодні на горі ви мене поцілували,— схлипувала вона.— Навіщо ви це зробили?
— Поцілунки бувають різні,— спробував я пояснити.— Мені дуже шкода, якщо ти мене неправильно зрозуміла.
Раптом вона скинула моє пальто і сіла на ліжку. Тоді простягла до мене руки.
— Спробуйте поцілувати мене ще раз,— попросила крізь сльози.
Від несподіванки я відступив назад.
— Я йду звідси,— попередив я її.— Якщо ти ще будеш тут, коли я повернусь, я подзвоню до твоєї школи і попрошу, щоб по тебе прийшли.
Вона засміялася.
— Боягуз,— сказала вона уїдливо,— боягуз, боягуз...
Вона повторювала це слово, аж доки я похапцем вибіг з кімнати.
Я подався до бару. Мені треба було випити. На щастя, я не зустрів нікого із своїх знайомих. Умостившись на високому стільчику, я замислився, дивлячись у склянку. Я переконував себе у думці, що поводився з честю, адже жодний порядний чоловік не скористався б з незрілої пристрасті цієї бідолашної дитини. Але десь у глибині душі мені муляла думка про те, як усе обернулося б, якби Юніс не прийшла зі мною і не побачила Діді. Чи був би я зараз у барі? Чи все-таки залишився б у номері? Я мусив зізнатися, що Діді справді дуже приваблива дівчина. У моїй підсвідомості навіть майнула легенька тінь жалю за тим, що все склалося саме так. Цікаво, що вчинив би в подібній ситуації Майлз Фабіан? Мабуть, сказав би, посміхнувшись: «О, який приємний сюрприз!» І, подумавши, що в цьому році йому страшенно щастить, скочив би в ліжко? Напевно, так.
Я вирішив нічого йому не розповідати.
А Юніс? Мене кинуло в холодний піт від думки про те, як завтра за сніданком, коли ми зберемося всі разом, Юніс скаже: «А найцікавіше почалося, коли ми з Ніжним Серцем повернулися з прийому...»
Я допив склянку, розрахувався і пішов до виходу. В дверях зіткнувся з Лілі, що прямувала в бар з трьома чоловіками, які ніби щойно зійшли зі сторінок дорогого журналу мод: кожен з них був не менш як шести футів і чотирьох дюймів на зріст.
Я бачив, як на прийомі вона танцювала з одним із них. Так, сьогодні вона побила всі рекорди на якість своїх кавалерів. Побачивши мене, Лілі зупинилась.
— Я думала, ви пішли разом з Юніс.
— Так, ми пішли разом.
— А тепер ви один?
— Так.
Вона покрутила головою. В її очах з'явився насмішкуватий вираз.
— Хочете приєднатись до нас?
— Я не підходжу за зростом,— заперечив я.
Чоловіки засміялись, і їхній сміх луною відбився в пляшках над стойкою.
— Ви бачили Майлза? — спитала Лілі.
— Ні.
— Він збирався закінчити все до першої години. — Лілі знизала плечима.— Напевно, він так захопився, грабуючи того пентюха Слоуна, що забув про таке скромне створіння, як я. Вам сподобався прийом?
— Надзвичайно,— відповів я.
— Все було так, ніби ми побували десь у Техасі,— сказала вона якось двозначно.— То що, хлопці, вип'ємо?