Ніж, якого не відпустиш
- Автор: Несс Патрик
- Серия: Ходячий Хаос #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7661-91-6
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Ніж, якого не відпустиш». Краткое содержание книги:
«Зможеш», — шепоче ніж.
«Не зможеш», — шепоче вітер над річкою.
Крапля поту з мого чола падає на лезо, і ніж знову перетворюється просто на ніж, просто на інструмент, просто на кусок металу в мене в руці.
Просто ніж.
Я кладу його на дно човна.
Я знову трушуся, дотепер. Я викашлюю ще більше слизу. Я піднімаю голову, розглядаюся, не зважаю на хвилястість світу і дозволяю вітру мене остудити. Річка починає повертати і я пливу дальше за нею.
От і все, думаю я. Не зупинити.
Я піднімаю голову і дивлюся на дерева зліва.
Мої зуби цокотять.
Я ще не бачу диму.
Давай, хлопчику, от зараз оце має статися.
І нема диму.
І нема диму.
І річка завертається дальше.
Давай, Манчі.
І нема диму.
І клац клац клац мої зуби. Я обнімаю себе руками…
І дим! Перші маленькі клубочки, піднімаються як маленькі ватні кульки трошки дальше за течією.
«Гарний песик, — думаю я, зціплюючи зуби. — Гарний песик».
Човен трохи завертає до середини ріки, такшо я гребу зі всіх сил і привожу човен назад до берега ріки.
Я трушуся так сильно, шо ледве можу тримати весло.
Річка повертає ще більше.
І он роздвоєне дерево, дерево, в яке вдарила блискавка, воно зліва від мене.
Це знак, шо я майже на місці.
Аарон буде отут за поворотом.
Зараз почнеться.
Я кашляю і потію і трушуся, але не відпускаю весло. Я гребу ще трохи, блище до берега. Якшо Віола з якоїсь причини не зможе втекти, то мені прийдеться пристати до берега, аби її забрати.
Я пробую робити свій Шум таким порожнім, як лише можна, але світ накочує на мене складками світла і мерехтіння, такшо це насправді не варіант. Я просто буду надіятися, шо вітер достатньо гучний, а Манчі…
— Тодде! Тодде! Тодде! — чую я з віцтані. Мій пес, гавкає моє ім’я, аби відманити Аарона. — Тодде! Тодде! Тодде!
За вітром я дотепер не чую Шум Аарона, такшо я навіть не знаю, чи це діє, але я пропливаю попри роздвоєне дерево, такшо тепер вже нічо…
— Тодде! Тодде!
Давай, давай…
Роздвоєне дерево проминає…
Я припадаю до човна…
— Тодде! Тодде! — тихіше, в стороні…
Тріскають гілки…
А тоді я чую «ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!!!» , яке реве голосно як лев…
Як лев, шо йде геть…
— Давай, — шепочу я сам до себе. — Давай, давай, давай…
Мої стиснуті кулаки трусяться на веслі, і…
За поворот, і…
Попри дерево, і…
Осьо є табір, і…
Онде вона є.
Аарона нема, а вона є.
Лежить на землі посеред його табору.
Не рухається.
Моє серце зривається з місця і я кашляю, вже того й не замічаючи, і поміж кашлем кажу «будьласка, будьласка, будьласка», і зі всіх сил налягаю на весло, і підпливаю човном блище і блище до берега, і встаю і зістрибую просто вводу, і падаю на задницю, але таки ловлюся за перед човна руками, і «будьласка будьласка будьласка» і я піднімаюся і затягую човна доста далеко на берег і відпускаю і біжу і спотикаюся і біжу до Віоли Віоли Віоли…
— Будьласка, — кажу я на бігу, в мене в грудях щемить, болить, кашляє. — Будьласка.
Я добігаю до неї і от вона лежить. Її очі заплющені, рот трошки відкритий, і я прикладаю свою голову до її грудей, затикаючи гудіння свого Шуму, і ревіння вітру, і гавкучі і крикучі версії свого імені, які чуються з лісу навколо мене.
— Будьласка, — шепочу я.
І гуп, гуп.
Вона жива.
— Віоло, — несамовито шепочу я. Я починаю бачити маленькі спалахи в себе перед очима, але ну їх. — Віоло!
Я трясу ї за плечі і беру її лице в руки і його теж трясу.
— Пробудись, — шепочу я. — Пробудись, пробудись, пробудись!
Я не можу її нести. Я задуже трушуся, і хитаюся, і ослабший.
Але я її, бляхамуха, таки понесу, якшо тре’ буде.
— Тодде! Тодде! Тодде! — я чую, як Манчі гавкає з глибокого лісу.
— Тодде Г’юїтте! — я чую, як кричить Аарон, женучись за моїм псом.
А тоді, під собою, я чую:
— Тодд?
— Віоло, — кажу я, в мене щемить горло, а в очах всьо пливе.
Але вона дивиться на мене.
— Ти не дуже добре виглядаєш, — каже вона, її голос тане, а очі сонні.
Я замічаю якісь ніби синяки в неї під очима, і мій шлунок зводить від злості.
— Тобі треба встати, — шепочу я.
— Він наколов… — каже вона, закриваючи очі.
— Віоло? — кажу я, знову струшуючи її. — Він вертається, Віоло. Треба забиратися звіцци.
Я більше не чую гавкоту.