Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
— Пручайся, — напружено прокректала та. — Я допоможу.
Хоч і ошелешена абсурдом цих слів, Кассандра не могла опиратися новому почуттю, що охопило її — наче той біль був атрактором, що невпинно тягнув її до себе. Вона перевернулася на спину та щосили уперлася терранці ногою в обличчя. Враження було таке, ніби вона намагалася зсунути стіну — але раптом жінка придушено застогнала й розчепила пальці. Наче снаряд, випущений з катапульти, Кассандра прокотилася палубою, зупинившись лише на порозі зали. Піднялася на руках, озирнулась. Терранки позаду не було, лише чулося роздратоване харчання десь у пітьмі звивистого коридору. Кассандра рушила вперед.
У залі дим, вистигаючи, поступово опускався донизу, повітря було гірким. Почорнілі, понівечені прилади де-не-де спалахували білястими іскрами. Кассандра відчувала могутній пульс сингулярного реактора десь за товстою багатошаровою стіною. Кажуть, реакторна сфера має лише декілька метрів у діаметрі й зберігає чорну діру гравітаційним радіусом менше одного атометра, притому вона ледь не важча за решту корабля й протягом життя здатна звільнити сто шістдесят петаватт енергії, виділяючи колосальний потік випромінювання. Пари частинка-античастинка, що утворюються на горизонті подій, розділяються, і античастинка поглинається дірою, а частинка, звільнившись, випромінюється. Що менша діра, то більша інтенсивність випромінювання й важчі випромінені частинки.
Закутана в густий сірий дим, мінлива, безформна постать бовваніла посеред зали. Дівчина звелася на рівні, обережно крокуючи до пораненого монстра. Пекучо-крижаний жах охоплював дівчину з кожним кроком, але музика, що хвилями розходилася від кішки, огортала той жах у м’яку, але щільну оболонку, відмежовувала від фізичних почуттів, лишивши суто ментальні переживання, які, позбавлені біохімічного підґрунтя, поступово ставали чимось лише частково пов’язаним із самою Кассандрою… Дівчина струснула головою, відчуваючи розлад у самій собі. Немовби її стало дві: одна — виснажена, безпорадна, але спокійна, друга — безтілесна, немічна й скута жахом, не здатна керувати власним тілом, що раптом стало чужим. Тіло продовжувало рухатися до тьмяно виблискуючої маси, що, здається, приманювала її тими вогниками, як глибоководний вудильник приманює жертву…
Зупинилася.
— Ну все, все, — мовила тихо й лагідно. — Я з тобою. Я повернулася. І більше тебе не покину.
Дивлячись з двох різних точок одночасно, Кассандра тепер чітко відчувала той зв’язок, що єднав її з цією дивною, чужорідною істотою. Відчувала нескінченний хор чужих голосів, що намагалися втішити й захистити її, таких само сумних та безпорадних, але неймовірним чином ніжних і турботливих.
Вона зробила один обережний крок, потім ще один. Від диму пекло в очах, дерло в горлі, але це вже припинило бути можливим. Кассандра розстібнула шлейки безглуздого вже комбінезона, струсила його з себе, наче стару шкіру. Засохла кривава скорина лущилася й відпадала, відкриваючи неохайні, виведені аматорською рукою патерни. Але їх огидна неохайність вже миналася, набуваючи внутрішньої краси й довершеності. Так втрачало значення Джерело і набувало сили Гирло. Рухлива, сяюча маса, сплетена з мерехтливих відростків, була на відстані витягнутої руки.
Відкритою долонею Кассандра торкнулася сатурніанської кішки.
Тіло Брідж О’Шонессі, закинувши голову, дивилося у колодязь технічного тунелю, який на висоті метрів десяти заповнювався сріблястим маревом. Тут було дуже холодно — настільки, що з рота виривалася густа пара, а на віях виблискував іній. На потрісканих губах грала мрійлива усмішка. Насправді, вона майже не розрізняла обрисів цього місця, але добре бачила, як линуть ним струмені енергій, як збуджуються й вібрують квантові поля… Це було дивно, але водночас — прекрасно. Мабуть, так само це відчували мешканці благословенної Каппадокії, ченці священної долини Іхлари. Момент єднання з Піснею… Вона всім серцем воліла розчинитися у цьому новому для неї світі, світі, що мав неймовірну, недосяжну раніше глибину та чіткість, дозволити новому сприйняттю вести себе…