Закоłот. Невимовні культи

Чи хотів він повернення Хазяїв-з-Югготу, як хотіла того Боген та подібні до неї? Вукмір, звісно, за часів влади мі-го ще не народився на світ, але те, що знав про неї, здавалося йому неймовірно нудним. Хазяї тільки на словах були хазяями. Насправді ж їм було зовсім байдуже до своїх рабів, і ті робили все, що їм заманеться. У цьому сенсі саме террани були справжніми хазяями — передовсім вони намагалися влізти тобі в голову, а як влізали, розпускали там свої метастази, невідворотно перетворюючи мозок на злоякісну пухлину. Це був правильний підхід, тільки так і треба було діяти, бо зусібіч оточений ворогами, ти навряд чи матимеш час зрозуміти, звідки прилетить наступний удар. Тут допоможе тільки глуха, ешелонована оборона — від планетарних орбіт до свідомості окремого громадянина. Але на мікрорівні це все перекручувалося, перетворюючись на суцільний сюрреалізм. Відкидаючи п’ять сторіч влади грибів, террани й досі чіпляються, ба навіть плекають ту прадавню поразку й те приниження. Досі вибудовують на ньому свою історію — і досі помщаються за нього.

Ця незламна й водночас цілком фальшива детермінованість імпонувала Вукміру.

Сам він був людиною імпульсивною і не мав довгострокових інтенцій. Саме тому обрав служіння Повзучому Хаосу, обравши його серед інших богів. Н’ярлатотеп давав йому волю робити те, що заманеться, те, до чого Вукмір відчуватиме поклик в той чи той конкретний період часу. Навіть перехід під крило Катудги не був злочином. Власне, це стало найпотужнішою та найризикованішою нагодою з усіх, що боги дарували (і будь-коли подарують) Вукміру. Чи міг він відмовитися? Так, Вукмір і на мить не повірив у обіцянки про безсмертя в кінці шляху. Про Марс, який вампіри повернуть, вигнавши звідти терран, про їхній союз із мі-го. Не тому що відчував обман, а тому, що це його не цікавило. Він народився й виріс у суспільстві, де омана була невід’ємною частиною правди, і vice versa. На «Сінано» його очікував величезний, неймовірно заплутаний та складний ритуал, та ще й з тисячами учасників, свідомих і несвідомих. Він просто не міг такого пропустити.

— Трясця його матері, — прошепотів один із матросів, один з двох у загоні неторкнутих вогнем. — Це що, наші?

Вукмір роззирнувся. Здається, це був ЦПК контура відведення — принаймні те, що лишилося від нього. І здається, він двічі став місцем бою. Тепер, оповитий важким димом, покручений і потрощений, він зробився склепом для двох десятків культистів, що, очевидно, вирішили зробити з цього місця укріплений рубіж. Хай би з ким вони зіткнулися, нападники діяли швидко та жорстоко. Мілош Вукмір не був військовиком і тому не міг оцінити, скільки людей і з яким озброєнням атакували ЦПК. Але як майстер ритуалів міг оцінити смертний жах, що його зазнали захисники. Якби Вукмір не знав, що це неможливо, то вирішив би, що саме Вогняні вампіри напали на цих бідолашних. Ні… Вампіри були тут дещо раніше. Але чи ті, хто знищили вампірів, і ті, хто вирізав культистів, — це одна сила? Ні, не схоже. Хоч би хто бився з вампірами, він мав мати принципово інше озброєння, іншу підготовку… А ще це мерзотне відчуття, що за тобою хтось спостерігає — пильно й невідривно. Власні п’ятнадцятеро бійців раптом здалися йому безглуздим жартом для тих, хто зараз чаївся у зануреному в темряву нутрі сектору. Ба більше, Мілош відчув власне безглуздя — бо як сліпий поперся у це пекло. На що він міг розраховувати? Що невеличким загоном бунтівників, у якому навіть не всі були солдатами, зможе здолати почвару, що тільки-но зжерла трьох Вогняних вампірів? Страх, відчуття майже втрачене за той нетривалий час перебування в стані циндри, повернувся. Фатаґва використав його та його людей як живця. Він виманює ворога, відволікає його… а сам Вукмір навіть не усвідомив цього, немов наказ позбавив його волі та здатності аналізувати.