Закоłот. Невимовні культи

— Хіба я казала, що хтось із культів, сучасних чи зниклих, довів свою правоту? Апокрифів безліч, але навіть ви, марсіяни, ні біса не знаєте про своїх хазяїв. Ви просто вигадуєте штуки, які здаються вам крутими й розумними…

Брідж хитаючись звелася на ноги. Хтось великий та сяючий на мить з’явився в отворі колодязя. Відштовхнувшись від підлоги, вона почала підніматися вгору, хапаючись ослаблими руками за крижані поруччя. Біль пробивався до неї тихим відлунням, наче вона вже достатньо відділилася від власного тіла — чи його вже значною мірою заповнив вампір. Останнім часом він принишк, наче відчуваючи чиюсь небезпечну присутність. Дивно… наче кішка вже пішла… Та дівчина, Кассандра, забрала її. Брідж бачила їх, переплетених між собою, бачила, як їх єднає щось схоже на мономолекулярне мереживо.

— Тож ви використали реактор, аби транспортувати на корабель Вогняних вампірів? — спитала вона, повертаючи розмову до її початку.

— Еге. Цьому задуму вже більше десяти років, і той, у кого він народився, нині його і втілює.

— Фхатаґва? — руки тремтіли, а тіло, яке ще декілька днів тому могло викликати нудоту своєю незвичною легкістю, почало здаватися Брідж невимовно важким.

— Так. І ні, — Боген, здається, звикла до подвоєного існування, до присутності Бріджит. А можливо, просто вирішила займатися нагальними проблемами, не витрачаючи часу та зусиль на марну боротьбу. — Фатаґва лише знайшов собі спільника. Адмірал Окіта Содзі ненавидить вашу Імперію набагато запекліше, ніж мі-го, вампіри Катудги чи навіть кішки Сатурна. Це із самого початку був його план.

До пояснень Боген не вдавалася, та й, чесно кажучи, Брідж вони не цікавили. Вона відкинула кришку люка й вштовхнула себе в простір чергового відсіку. Сріблясте марево висіло тут так густо, що відчувалося шкірою. Брідж принюхалася — розум уже остаточно змінив принципи ідентифікації сигналів з очних нервів, навіть імплант не здатен був дивитися крізь Пісню. На запах і смак це була водяна пара, густа, але холодна, майже крижана.

— Навіщо ми тут? — розгублено спитала Боген. Їй здалося, що в тумані попереду проступає чиясь незграбна, диспропорційна постать. Короткий, присадкуватий торс, непомірно довгі кінцівки з додатковими суглобами, маленька голова.

Брідж не відповіла. Вона бачила дещо інше, що навіть віддалено не було схоже на людину. І попри пару вона розрізняла його неймовірно чітко, у всіх найдрібніших деталях.

— Wir müssen die Tore öffnen. Wir müssen sie reinlassen.

— І тут висока імперська, — всміхнулась Брідж. — От курва.

— Куди він подівся? — Іва навіть провела рукою крізь білясту мряку. Брідж не заважала, спостерігаючи, як цей жест залишає по собі жевріючі зблиски потойбічного вогню, потягнула його до себе, наче утворивши у власному тілі вакуум. Вампір, що намагався покинути його, несамохіть відступив назад — а разом із ним і біль. Але Брідж він уже не турбував. Їй спало на думку, що власні страждання від нудоти й мігрені, які вона відчувала ще вчора, тепер віддалилися, зробившись настільки сторонніми, що вона до кінця не вірила в те, що вони насправді були. Бріджит О’Шонессі вже не здатна була відчувати фізичного болю.