Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
Як маленькі зірки, викривлюючи навколо себе простір-час, два вампіри закружляли залою, переслідуючи крихітні рештки, мов коти, що знічев’я ловлять комах. Ті миготливі вогники уникали переслідувачів, вправно виходячи з їхніх гравітаційних полів. Виникало враження, що вони перебувають у декількох місцях одночасно, кінцем лишаючись саме там, де вампіра не було. Тим часом решта інтегрувалася у більші егрегори. Один із них раптом випустив щось, що око Кассандри не сприйняло, але розум, пов’язаний з розумом кішки, впізнав — мала чорна діра, якою вона випила лояліста в секторі одинадцять. Та чорна діра була ядром сатурніанської кішки, первісним компонентом, навколо якого формувалася фізична оболонка кішки, джерелом енергії, що живило цю неймовірну істоту. Водночас це був і орган розмноження, і найпотужніша природна зброя, що тільки існувала в цій системі. Мікроскопічний снаряд пролетів крізь райдужне око одного з вампірів, потягнув його за собою, вивернув назовні, перетворивши на короткий, але сліпучий спалах, від якого розплавилося все навколо — навіть пласталеві переділки вибухнули яскраво-червоними бризками. Густий сірий дим щільною сферою накрив місце вибуху.
Останній вампір вдарив у відповідь — влетів у один із згустків котячої плоті, миттю поглинувши його. Від кошачого лементу в Касандри з вух та носа потекла кров, і вона, непритомна, впала на палубу. Кішка заверещала ще голосніше, намагаючись привести до тями людину, що була її каналом доступу до реальності. Вампір, відчувши слабкість ворога, кинувся в атаку.
Здригаючись і сіпаючись, наче після дози нейротоксину, тіло Бріджит О’Шонессі заповзло до зали, дісталося непритомної Кассандри і, вхопивши її під пахви, потягла геть. Вогонь і дим уже ледь не цілком заповнили відсік, але аварійні системи мовчали, скаламучені вихором дикого коду та гравітаційних аномалій, що збурили простір.
— Нічогеньке видовище. І чого зчепилися? Хіба вони не мають бути союзниками? — просипіла вона, кашляючи від ядучо-гіркого диму.
— Кішки Сатурна надто нечисленний та незалежний вид, щоб утворювати довгострокові союзи із будь-ким. Кожна з них — то всесвіт-у-собі, їм не потрібні навіть представники їхнього власного виду. Вони приходять та йдуть геть, коли самі того забажають.
— Звідки ж вони взялися на Місяці? Чому билися на боці грибів?
— Гадаю, еони билися на своєму боці. А до того, можливо, мали якісь спільні справи з Хазяями-з-Югготу. Відколи це террани переймаються, хто з чужинців їм не ворог?
Кассандра, опинившись оддалік від диму і ревіння монстрів, потроху поверталася до тями. Вона немов чула чиюсь розмову, проте голоси були на диво схожі, наче це говорила та сама людина…
— Тисяча років рабства й принижень не всіх робить палкими прихильниками Хазяїв, любистку. Ми маємо вагомі причини ненавидіти їх. Але ви, вірні слуги своїх господарів, як вийшло, що ви перекинулися до венеріанських почвар?
— Н’ярлатотеп не ворогує з Катудгою, дурепо. Те, що вони не союзники, ще не робить їх ворогами. Я взагалі не вірю, що їм відомі такі поняття — їхня вірність, як і вірність їхніх народів, має ґрунтуватися на інших засадах. Але тепер, коли ви, брудні мавпи, втрутилися в хиткий баланс сил Сонячної системи, коли стали ворогами для всіх, хто ділить її з вами…. Тепер, здається, настав час нових союзів.
— От я й дивлюся, як народжується цей союз… Тож тепер твій новий володар Фхатаґва вашими руками нападе на Цереру? І що ви будете робити на цій замерзлій каменюці? Адже більше вам нікуди не дістатися…
— Du weißt nichts, Inspektorin O’Shaugnessy.
— Ach so? Тож чом би тобі не просвітити мене, любистку?
Кассандра різко розплющила очі, підхопилася, роззираючись. Перед нею сиділа молода терранка, цілком гола й так само закривавлена та вкрита сотнями ритуальних порізів. Спантеличена, дівчина декілька секунд дивилася на неї — здавалося, що вони вже зустрічалися, зовсім недавно. Але де та друга, з якою вона сперечалася, куди поділася?
Раптовий біль крижаним обручем стиснув скроні. Він був сильніший, ніж вона будь-коли відчувала, сильніший, ніж навіть могла собі уявити. Біль охопив її разом усю, проникнувши настільки глибоко, що здавалося, занурювався в темну глибину підсвідомості, з якої тугою мотузкою тягнувся кудись безкінечно далеко. Чи то, навпаки, звідти він приходив? Майже засліплена болем, Кассандра поповзла назад, до задимленої зали, звідки лунав жалібний спів кішки. Терранка вхопила її за гомілку, потягла до себе. М’язи, сформовані в гравітації, у півтора раза сильнішій за марсіанську, були наче сталеві. Кассандра озирнулася, зустрівши ясний погляд сірих очей.