Книга дивних нових речей
- Автор: Фейбер Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-977-4
- Переводчик: Олег Лесько
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Книга дивних нових речей». Краткое содержание книги:
13
Двигун загуркотів, спалахуючи життям
— Саме тут усе й почалося, — врочисто виголосила жінка. — Ось так усе виглядало на початку.
Пітер кивнув. Він стояв, міцно стуливши щелепи, і не наважувався видати бодай якийсь схвальний звук, побоюючись посміхнутися чи навіть голосно розсміятися. Офіційне відкриття цієї споруди було важливою подією для всіх, хто зібрався тут сьогодні.
— Ми вкрили поверхню нижнього укосу надтовстим шаром епоксидної смоли, — розповідала далі жінка, показуючи на зменшеній моделі відповідні частини будівлі, — щоб управляти припливом води крізь основу. Ці труби на нижньому укосі під’єднані до перетворювачів тиску.
Якби вона говорила недбало чи безтурботно, було б іще нічого, але жінка видавалася Пітерові надзвичайно серйозною, а відтак — дуже кумедною. Ще кумеднішим було те, що всі, окрім нього, схоже, розуміли, про що вона каже. Окрім того, комічність посилювалася тим, як виглядала модель архітектурної споруди (така велична, така сповнена символічного значення, і водночас така... маленька й чепурненька, наче з дитячого майданчика). А понад це була ще форма самої моделі, що повністю виправдовувала назву «Великий Нацицьник»: дві перевернуті чаші, з’єднані між собою.
Сама будівля, коли дивитися на неї здалеку, не здавалася Пітерові кумедною. Він разом з іншими бачив ці чаші, які здіймалися на обрії в передвечірньому небі, коли трохи раніше машини, кожна з яких везла по шість аміківців, колоною рушили полем до цієї споруди. Лише завдяки розміру будови, а також тому, що зблизька одна її чаша частково затуляла іншу, спостерігачеві вона здавалася лише тим, чим і була: величним архітектурним творінням. Урешті-решт колона спинилася біля передньої чаші, і машини було припарковано в її тіні, такій широчезній, що важко було сказати, де вона закінчується. Лише коли Пітер та решта аміківців зібралися у вестибюлі й побачили точну, заввишки з метр, копію будівлі, стала очевидною її опукла симетрія. Жінка, яка виступала (її звали Гейз, вона була інженером і працювала разом із Северином), провела рукою над будівлями-близнючками, не усвідомлюючи, що збоку може видатися, ніби вона пестить велетенські, завбільшки з канапу, жіночі груди.
— ...бажаного рівня перевантаження... витісняється своєю ж масою... імітацією переливання, — бубоніла Гейз, — підняття тиску за допомогою п’яти перетворювачів... сенсор близькості...
Пітерове бажання розсміятися минулося. Тепер він ледве витримував, щоб не заснути. Зала погано провітрювалася, тут було душно; здавалося, наче перебуваєш усередині якого велетенського механізму — власне кажучи, так воно насправді й було. Він ледь хитнувся на ногах, глибоко вдихнув і спробував випростатися. Краплини поту, що потрапили в сандалії, хлюпали під ногами; в очах Пітерові запекло й потьмарилося, постать Гейз зовсім розплилася.
— ...записаний у реальному часі...
Пітер кліпнув. Гейз знову набула чітких обрисів. Це була крихітна жінка з підстриженим по-чоловічому коротко, на армійський лад, волоссям і манерою вдягатися так, що будь-який одяг на ній здавався уніформою, навіть якщо нею не був. Вони познайомилися кілька днів тому в їдальні, де вона наминала страву з білоквіту — пюре з підливою. Хвилин десять-п’ятнадцять вони мило, хоча й доволі нудно, поспілкувалися. Гейз була родом із Аляски, колись захоплювалася собаками та їздою на собачому запрязі, але зараз обмежувалася тим, що читала про це в журналах; не належала до жодного віросповідання, хоча й «не заперечувала можливості існування полтергейста», бо у віці дванадцяти років у дядьковому будинку з нею траплялися незрозумілі речі. Її низький монотонний голос видався Пітерові досить приємним, бо дещо нагадував йому мелодійну співучу вимову Беа. Але тепер, коли Гейз читала лекцію з термодинаміки й проектування гребель, її голос уже так не іскрив.
І навіть попри це, Пітерові було прикро, що йому доводилося докладати таких зусиль, щоб не заснути. Нудні заходи зазвичай на нього так не впливали. Переважно він украй терпляче ставився до набридливої одноманітності, навчившись цього під час свого безхатнього життя. Але якимось чином мешкати на аміківській базі було навіть гірше, ніж на вулицях. Минув уже тиждень відтоді, як Пітер повернувся на базу; його обгоріле на сонці обличчя облізло й загоїлося, але мозок досі остаточно не відновився. Він був збуджений і не міг заснути, коли мав би спати, і ходив напівсонний, коли мав бути бадьорий. Ось і тепер він куняв замість захоплюватися витвором інженерного генія — новісінькою Центрифужно-енергетичною станцією АМІК.