Книга дивних нових речей
- Автор: Фейбер Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-977-4
- Переводчик: Олег Лесько
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Книга дивних нових речей». Краткое содержание книги:
Пітер повернувся до труни і знову поклав на неї руку.
— Я не впевнений, чи Арт Северин справді вірив, що він лише вміст цієї труни. Якщо так, то він помилявся. Може, мені й варто знову сперечатися з ним сьогодні, можливо, зараз це недоречно. Але, Арте, пробач мені, пробач усім нам, та ми мусимо сказати тобі: у тебе була віра. Неправда, що ти йшов у нікуди. Ти брав участь у великій мандрівці людства, і вчора ти дійшов до крайнього блокпосту й дістався мети. Ти був мужньою людиною, прожив багато життів, і кожне життя вимагало від тебе більше мужності, ніж попереднє. А тепер ти в наступному житті, у якому твоє тіло більше не підведе тебе, у якому тобі більше не потрібен інсулін, більше не тягне до цигарок і більше ніхто не зрадить твоєї довіри, і кожна загадка, над якою ти ламав собі голову, тепер ясна тобі як день, і кожна рана, що завдавала тобі страждань, уже не болить, і тепер тобі шкода нас, які змушені ще волочити свої тяжкі тіла по землі.
Із натовпу почулося здивоване бурчання: Бі-Джи підняв свою здоровенну руку, щоб витерти сльози, й ліктем випадково зачепив чиюсь голову.
— Арте Северине, — здійняв голос Пітер, і, попри погану акустику в кімнаті, слова його, здається, нарешті пішли луною, наче під церковним склепінням, — ми зібралися тут сьогодні, щоб знищити твою клітку з кісток, твою обгортку з плоті. Вони тобі більше не потрібні. Це мотлох. Але, якщо ти не заперечуєш, ми лишимо собі дещо — спогади про тебе. Навіть відпускаючи тебе, ми хочемо, щоб ти лишався з нами. Ми хочемо, щоб ти й далі жив у нашій пам’яті, хоча ти й живеш уже в більшому й кращому місці. Одного дня ми також вирушимо шляхом, яким відходять наші душі, шляхом, який ти подолав раніше за нас. А поки що до зустрічі, Артуре Лоренсе Северине! До зустрічі!
Повернувшись до своєї кімнати після того, як провів якийсь час із деякими учасниками похорону, які не хотіли розходитися навіть після того, як труну вже було спалено, Пітер знову всівся перед «пострілом». Одяг його був мокрим від поту. «Цікаво, — подумав він, — скільки часу має минути, щоб знову можна було прийняти душ?» У голові гуло від зізнань і відвертостей, якими щойно поділилися з ним аміківці, від історій їхнього життя, які Пітерові треба зберегти у своїй пам’яті, від імен, які він мусить запам’ятати. Комірки з невідкритими повідомленнями від його дружини висіли на екрані. Аж дев’ять листів, які Пітер досі не встиг прочитати.
Дорогий Пітере!
Вибач за цей лист, який буде, мабуть, короткий і недоладний. Я геть виснажена. Шейла Фрейм та двоє її дітей — Рейчел і Біллі — заходили сьогодні й пробули в мене майже весь вечір. У них — вихідні, але ж я пропрацювала ранкову зміну після нічної. Рейчел — то справжнє лихо! Ще доволі мила дитина, але в її поведінці вже повно нав’язливих рис на межі пристойного, за якими вкрай виснажливо спостерігати. Гормони, напевно. Ти б не впізнав її на вигляд. Схожа на малолітню чи то порнозірку, чи то поп-співачку, чи то гультяйку-мажорку — звична суміш для теперішніх дівчаток, що досягають статевої зрілості. Біллі натомість жахливо сором’язливий і ввічливий. Замалий, як на свій вік, і при цьому трохи повненький. За весь час, що був тут, він ледве слово вимовив і очевидно дуже страждав і ніяковів через свою матір, яка щохвилини ставала дедалі балакучішою (чи то нервовою). Від Шейли тхнуло алкоголем, а може, просто різкими парфумами, я не впевнена. Вона була неабияк напружена, і весь дім іще гуде від цієї напруги, хоча вони й пішли годину тому. Як шкода, що тебе не було поруч! Ми б узялися за них разом: ти б заспокоював Шейлу, я б розповідала щось дітям, а потім ми б помінялися. Не знаю, чому вони затрималися так надовго; по-моєму, я їм анічим не допомогла. Одного-єдиного разу Біллі відкрився переді мною. Коли я посадила його за свій комп’ютер побавитися у гру, він глянув на зображення Ноєвого ковчега, і його аж пересмикнуло, наче від болю. Хлопчик сказав мені, що сніговий барс вимер. Останній представник цього виду помер у зоопарку кілька тижнів тому. «Сніговий барс був моєю улюбленою твариною», — сказав Біллі. А тоді він сів за комп’ютер і за кілька секунд поринув у забавку з головою: бігав, наче справжніми, тюремними переходами, стріляв по охоронцях, зносячи їм голови, розчахував двері, гинув від куль противників.