Книга дивних нових речей

Дорогий Пітере!

Ти зараз сидиш? Я сподіваюся, що так.

Милий мій, я вагітна. Я знаю, ти думаєш, що це неможливо. Але я припинила вживати протизаплідні пігулки за місяць до твого від’їзду.

Будь ласка, не сердься на мене. Так, ми погодилися почекати ще кілька років. Але, благаю, зрозумій: я боялася, що ти ніколи не повернешся! Я боялася, що зореліт вибухне на старті і твоя місія закінчиться, не розпочавшись. Або що ти зникнеш десь дорогою, просто зникнеш у космосі, і я навіть не дізнаюся, що з тобою сталося. І що ближчим ставав день твого відльоту, то все більше й більше мені хотілося залишити в себе бодай якусь часточку тебе, не важливо яку.

Я молилася, багато молилася про це, але, здається, відповіді не отримала. Зрештою, я віддала на Божу волю те, чи зможу я завагітніти так скоро після того, як перестала вживати пігулки. Звісно, це було моє рішення, я не заперечую. Шкода, що воно не було нашим спільним. А може, й було чи могло бути? Можливо, якби ми порадилися, ти сказав би, що саме це й хотів запропонувати? Але я страшенно боялася, що ти не погодишся. Ти б не погодився? Скажи відверто, не треба мене жаліти.

Хай що ти відчуваєш зараз, я сподіваюся, тобі не байдужа моя гордість і моє захоплення від того, що я ношу твою дитину. Нашу дитину. Коли ти повернешся, я буду вже на сьомому місяці, з чималеньким черевцем. Якщо не станеться викидень. Я сподіваюся, що не станеться. Це не кінець світу, бо ж ми можемо спробувати і знову, але то вже буде інша дитина. Саме ця, яку я ношу зараз, уже стала такою дорогою для мене! Знаєш, про що я думала, коли ми кохалися дорогою до аеропорту? Я думала: я готова, ось вона, саме ця мить, потрібно лише одне малесеньке сім’я. І, озираючись назад, я ладна закластися, що саме тоді це й сталося. Майже певна, саме тоді це й сталося.