Книга дивних нових речей

— Наступне життя Арта Северина не було щасливе, — розповідав далі Пітер, знову походжаючи кімнатою, немовби під впливом невгамовності самого Северина. — Камелія покинула його. Чому — він так і не зрозумів. Розлучення негативно вплинуло на доньок: Нора в усьому звинувачувала батька, а в Мей діагностували шизофренію. За кілька місяців після виснажливого й витратного розлучення податкова взялася за Арта й оштрафувала його на суму, якої в нього не було. Весь рік він жив із Мей у фургоні, нещадно пиячив, пропиваючи державну допомогу, спостерігаючи, як доньці гіршає, і сам що день, то гірше почувався через діабет, про який іще нічого не знав.

— Але тут у нашій історії стався несподіваний поворот, — промовив Пітер, різко обертаючись і намагаючись зустрітися очима з якомога більшою кількістю своїх слухачів. — Мей кинула пити ліки і вчинила самогубство. Усі, хто бачив, як занепадає Арт Северин, чекали, що скоро він опуститься зовсім на дно й одного дня його знайдуть мертвого у своєму вагончику. Натомість Северин трохи підлікувався, відшукав свого справжнього батька, позичив грошей і повернувся до Орегону, де влаштувався на роботу туристичним гідом. Там він пропрацював десять років, відмовляючись від підвищень по роботі, відмовляючись повертатися в геотехнічну промисловість, доки на нього не вийшов АМІК. АМІК зробив йому пропозицію, від якої він не міг відмовитися: можливість перевірити в широкому масштабі свої теорії щодо використання ґрунту і м’яких порід як будівельного матеріалу.

— Цей широкомасштабний випробувальний майданчик, — виголосив Пітер, — він тут. Це земля, на якій ми з вами стоїмо. Уміння Арта Северина допомогли вивести цей неймовірно амбітний експеримент на той щабель, якого він досяг, і завдяки тому, що Арт великодушно ділився своїм досвідом, його знання житимуть у його колегах, у вас, тих, хто знав його. Я говорив переважно про минуле Арта, минуле, багато кому з вас майже не відоме, адже Арт рідко розповідав про нього. Він був — я певен, дехто з вас погодиться з моїми словами — людиною, яку важко пізнати добре. Я не збираюся стверджувати, ніби знав його. Під час моєї подорожі сюди він був до мене доброзичливим, однак наприкінці ми з ним обмінялися різкими словами. Я сподівався перетнутися з ним пізніше, після того, як візьмуся до своєї роботи тут. Я сподівався залагодити наше непорозуміння. Але так трапляється: хтось помирає, а хтось лишається. У кожного з вас лишаться свої останні спогади про Арта Северина, останні слова, які ви сказали йому, останнє, що він сказав вам. Може, це лише усмішка, якою ви обмінялися під час роботи, усмішка, яка зараз для вас є чимось більшим — таким собі символом стосунків, які були в цілком хорошому стані й не лишили позаду ніяких образ. А може, ви пригадуватимете погляд, яким він подивився на вас, один із тих поглядів, про які думаєш: «Бог його знає, що він хотів цим сказати!» — і довго міркуватимете: а може, було щось таке, що ви могли зробити чи мали зробити, щоб Артова відсутність здавалася зараз звичнішою. Але хай там як, ми силкуємося відшукати сенс у його недосяжності, у тому, що Арт уже в інакшому, відмінному від нашого вимірі, що він більше не дихає тим самим повітрям, що й ми, що він більше не подібний до нас. Ми знаємо, що він був не лише тим тілом, що зараз лежить у труні, так само, як знаємо, що ми — це не лише нирки, кишки й вушна сірка. Ось тільки не впевнені ми, як називати це щось, що є понад усім цим. Хтось називає це душею, але що це таке насправді? Чи ж можемо ми прочитати наукову статтю, яка пояснювала б, що таке душа Арта Северина і як вона відрізняється від того Арта Северина, якого ми знали, того чоловіка з тьмяними зубами й колючим характером, чоловіка, який більше не довіряв жінкам і який мав звичку вистукувати на своїх колінах мелодії у ритмі рок-музики, що звучала в його голові?