Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
З ним не відбулося нічого особливого, але погляд очей, що трусилися разом із головою, таки зафіксувався на якийсь час на іграшці. Він дивився на джип і, напевно, бачив його. От тільки чи могла та хвора людина щось розуміти при цьому? Швидше за все, Віктор зарано звинуватив себе в черговій жорстокості.
Тихе клацання десь усередині іграшки почув лише Віктор. Реле спрацювало, і в кабіні застиглої машини загорілося яскраве світло. Ну!
Ця картина виглядала жахливо. Китиці його рук почали несподівано набирати амплітуди. Якщо спочатку вони трусилися дрібно, ледь помітно, то зараз їхнє тремтіння посилювалося з кожною секундою. Вони вже калатали по ручках інвалідного крісла, і той самий процес почався з його головою — вона трусилася, як і груди. Нещасний тремтів геть увесь, і разом з ним калатало та розгойдувалося крісло.
— Вітю, Вітю, що ти! Заспокойся! — Злякано крутилися біля нього обидві. — Вітю, ну що з тобою!
Молодша смикнулася до шафи й намагалася вишпортати з баночки якусь пілюлю. Дати її хворому однак не вдалося — впала на підлогу, а він продовжував розгойдуватися разом із кріслом. Віктор закляк на місці, дивлячись на цей жах, хоч давно б мав уже збагнути, що означала така реакція інваліда. І от, нарешті, коли власний ступор минув і він простяг руки, щоб узяти іграшку зі столу й запхати до коробки, у мить, коли його руки торкнулися зловісного джипа, Калиниченко припинив труситися. Це відбувалося менше секунди — стільки, скільки знадобилося нещасному, щоб набрати повітря до грудей, а потім… це не був крик. Очевидно, кричати він не міг, як і багато чого іншого. Це був звук ні з чим не зрівняний, від якого мороз ішов по шкірі. Обличчя нещасного перекривилося дивним чином. Обом жінкам у ці хвилини було не до гостя, і Віктор, піднявши коробку, рушив геть, бажаючи тепер єдиного — якнайшвидше зникнути звідси. Та на виході з кімнати все ж таки обернувся. Можна було заприсягтися, що Калиниченко цієї миті дивився на нього.
«Пассат» слухняно моргнув, запускаючи в себе тимчасового господаря — жахливу, безжальну людину, якій мав честь дістатися. Ця людина кинула коробку на заднє сидіння й майже одночасно прокрутила ключ, втиснула в підлогу газ та відпустила зчеплення. Майже одночасно. Такого хамства з ним не дозволяв собі ніхто й ніколи, хоч об'їхати свого часу довелося всю Німеччину й не тільки. Бідна машина застогнала й також на мить затрусилася всім кузовом, все-таки «вилазячи» своїм потужним двигуном з цієї несподіваної ситуації.
Уже кілька діб надворі не було ні вітринки, і вдень, під блакитним, майже літнім небом стояла гарна тепла погода. А от ночі вже стали холодними і перед світанком, коли ще не починало розвиднюватися, на траві збиралася проступати ледь помітна паморозь.
Він прокинувся від того, що змерз. Опалення нової «дев'ятки» розігрілося швидко, і в салоні настало літо, але спати вже не хотілося. Тому, вискочивши надвір, Віктор пробіг кілька кіл кругом автостоянки, розім’явся і зробив холодне розтирання, з задоволенням спостерігаючи, як від власного тіла йде пара. Така пора, така погода хоч-не-хоч створювали гарний настрій. На якийсь час забувалися всі негаразди і просто хотілося жити. З'являлася навіть ілюзія, що він вільний та необтяжений і може робити що заманеться. Хибне уявлення, хоча й приємне. Воно швидко зникало, й тоді на його фоні більшим контрастом проступала реальна картина власного життя.
Сонце ще не вийшло, але смужка неба над обрієм уже стала яскравою, жовто-червонистою. Озеро, яке минала дорога, було величезним, і дальній берег насилу проглядався. Пахло великою водою, намулом, вологим вітром. Навіть у повній тиші тут відчувався м’який, але водночас потужний рух повітря. Віктор брів берегом, залишивши машину на трасі, і з задоволенням вдихав ці запахи. А високо в небі кружляли великі птахи — він не знав, які саме. Їх було небагато, і вони, очевидно збивалися тут у зграї, готуючись до перельоту.
Там, наверху, сонячні промені били їм у груди, відбиваючись металічними відтінками від нерухомо розправлених крил, створюючи якусь особливу велич.
«Дев'ятка» набрала швидкості, й тоді край сонячного диска нарешті виліз з-за обрію. Промені потрапляли в очі, подразнюючи та примружуючи їх так, що довелося вдягти окуляри. Зоряна часто носила темні окуляри. Ще б пак. Адже її очі не були просто апаратом бачення. У них могло втопитися, канути все що завгодно. Тому й належало якось відмежувати їх від навколишнього світу — інакше втопитися ризикувало будь-що, здатне потрапити під їхню владу. І сам він, більше за все на світі бажав би кинутися туди сторчголов, проте якраз для нього ця безодня й була зачиненою. Назавжди.