Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
На жаль, тепер це було неможливо.
XIX
Про те, що світ жорстокий, Віктор пам'ятав завжди. Відтоді, коли став на шлях, який вів у напрямку недосяжної жінки на ім'я Зоряна. Життя в такому світі плекало власну безжальність, інакше годі було сподіватися вистояти. Але, виявляючи щоразу нещадність до когось, Віктор відчував, як десь глибоко у ньому протестує щось забуте, задавлене ним самим. Воно протестувало вперто та наполегливо, коли його штик-ніж простромляв груди озброєного повстанця в литовській фортеці, коли трощив ребра хлопців, які веселилися напідпитку поблизу залізничної станції. Навіть тоді, як сам ледве теплий, чавив пику садиста Карпова — навіть у ті секунди воно не мовчало. Що вже казати про Світлану та Наталку — біля них серце взагалі криком кричало, та Віктор зміг «затулити вуха», продовжуючи збільшувати перелік власних немилосердних вчинків.
І ось зараз він збирався цілком свідомо вдатися до чергової жорстокості щодо іншої людини. Саме цими роздумами була зайнята його голова, коли сидів на пасажирському місці свого «Пассата», прочинивши дверцята і тримаючи на колінах доволі велику картонну коробку. Зараз почувався особливо важко, адже цей вчинок, на який він уже наважився, навіть у власних очах виглядав воістину бузувірським. Ця людина не зробила Віктору нічого поганого, і вся її вина полягала в тому, що знала вона те, що Віктор мав видобути будь-яким шляхом.
Він підвівся раптово й зачинив дверцята. Годі займатися самознущанням. Вовк їсть своїх — хворих та кволих, інакше ослабне сам — з'їдять інші. Люди не повинні так чинити. А що ж робити, коли справді відчуваєш, як хтось нюхає твій слід, облизуючись і вишкіряючи ікла?
«Пассат» блимнув усіма чотирма габаритами, залишаючись позаду. У під'їзді було брудно та темно. Чотири сходинки до першого майданчика. Ось зліва вони неширокою смужкою чисто зароблені бетоном — так зручніше звозити у двір інваліда на кріслі. Двері обшиті дермантином, вісімнадцятий номер. Переклавши коробку під пахву, Віктор натис кнопку дзвінка.
Кроки почулися одразу, і двері відчинила старшого віку жінка, підперезана фартухом. Вона була у своїх буденних турботах, і заклопотане обличчя її висловило зрозуміле запитання.
— Доброго дня, — привітався Віктор. — Пробачте, а тут живе Вітя Калиниченко?
— Тут, — відповіла жінка.
Хто це, мати? Чи, може, та, кого наймають для догляду — щось таке розповідали хлопці. Краще б це не була його мати.
— Нарешті знайшов вас, — промовив Віктор. — Я проїздом. Хлопці тут просили дещо йому передати. — Він красномовно показав коробку. — Ви дозволите? Це особливий подарунок…
Вона знизала плечима. Ні, очевидно, ця жінка не була його матір'ю. Мати б не сказала: «Що йому передавати? Він же нічого не розуміє». Жінка відсторонилася, все-таки підозріло глянувши на гостя. Роззувшись, Віктор, як і був, у куртці, поніс коробку перед собою туди, куди вказувала жінка. Звичайне житло. Не багате, але й не бідують люди. По дорозі зустрілася ще одна жінка, навіть дівчина, вона якраз виходила з кімнати. Віктор привітався й увійшов.
Цю людину він бачив тільки одного разу — кілька років тому, на митниці, коли сталася затримка й довелося простояти там мало не добу. Чомусь запам’ятався оцей східняк з майже козацькими вусами, від яких зараз мало що залишилося. Та й сам він… Обличчя постаріло й змарніло, руки трусилися дрібно, особливо права, постійно. Голова також. Ноги інваліда вкривало простирадло — напевно, змерзав.
— Вітю, привіт.
— Та він однаково нічого не скаже, — промовила збоку жінка. — Бачите, який…
Проте, сказано це було упівголоса, і при цьому вона ще й наблизилася до гостя. Отже, не виключалося, що навіть у такому стані інвалід здатний щось сприймати. Дай-то Боже…
Погляд нещасного не фіксувався на тому, хто прийшов, хоч іноді Віктору здавалося, що людина у кріслі бачить його.
— Вітю, — сказав він, — я тут випадково у вашому місті, проїздом, і хлопці просили тобі передати. На пам'ять…
Він поставив коробку на підлогу, роздер скотч, який заліплював її зверху, і, розкривши картон, запхав туди руки. Тільки б спрацювала система. Сам робив — а який з нього електрик… Палець непомітно клацнув потрібним вимикачем. Увімкнулося. Зараз, за кілька секунд спрацює прилаштоване всередині реле, взяте у майстерні Франкенштейна. Він розігнувся й поставив те, що було в коробці, на стіл.
Просто перед інвалідом стояла гарна, дорога іграшка — модель чорного джипа «Черокі», зроблена майстерно — у неї відчинялися дверцята, крутилося кермо і справжні резинові колеса могли обертатися та їхати. Проте машина стояла нерухомо, наче застигши на узбіччі. А Віктор уже не бачив нічого навколо, окрім обличчя, очей цього нещасного, з якого лише таким чином існувала надія витягти потрібне зізнання.