Переможець отримає все

Чомусь згадка про Наталю, його дівчину, можна сказати — наречену, тут мала якийсь не такий, не звичний, навіть спотворений вигляд. Це було несподіване відчуття, і не знаходячи бажання розбиратися у ньому, Віктор потягнув апаратуру до кухні, плутаючись у дротах. А коли кімната спорожніла, ще й перевернув канапу на бік, пружинами до себе — її б також не годилося псувати.

У кімнаті з'явився робочий простір, проте робочий настрій чомусь зник невідомо куди. І хапнувши за ручку молот, Віктор зрозумів, що інструмент став важчим, тримати його тепер було не так зручно, як тоді, коли збивав з дверей колодки. А цю справу належало зробити не будь-як. Він повернувся до кухні, де вже давно заварилася кава, й налив у чашку чорної рідини з пінкою. Добра кава. Дарма Наталка п'є тільки розчинну.

Він пив навстоячки, маленькими ковточками, не усвідомлюючи, що зараз вони особливо маленькі, менші, аніж завжди. Подовгу смакував кожен із них. Зараз з'явиться і настрій, і наснага. Цей крок назрівав давно. Не вистачало тільки приводу, якогось пускового моменту, щоб припинити оце божевілля, що тривало роками. Оце… збочення. Адже нормальні люди мають спілкуватися з нормальними, живими жінками, а не монументами, кам'яними копіями. Так роблять лише хворі. Багаторічна маячня, варта лише сорому…

Він увійшов до кімнати і, взявши молот обома руками, замахнувся, націлюючись… Куди? Ця думка з’явилася несподівано, коли важка зброя вже набирала розгону. Спрацював стереотип людини, якій доводилося не тільки тримати в руках зброю, а й застосовувати її, спрямовуючи у чиєсь вразливе місце. Три роки його вчили, куди потрібно націлювати удар. І за цей час він таки спробував на практиці, що означає потрапити в «убойне» місце. І зброя, якою вже замахнулися, автоматично потребувала визначення цього місця в мішені.

Господи… де ж у неї убойне місце?!

Зоряна дивилася на нього спокійно й незворушно. І йому здалося, що погляд цей, який завжди дарував йому те, чого хотілося, розуміє його. А її очі ніби підштовхували зробити те, що було йому зараз украй потрібним, щоб урятувати себе. Та він не міг зробити останнього зусилля м'язів, уявляючи, як цей іржавий метал вріжеться зараз у її обличчя… ні, груди… Куди?!

Молот був важенний і поступово тягнув руки донизу. М'язи виснажилися, і він торкнувся підлоги. А Віктор запалив і сів у кутку, усвідомлюючи, як самому здавалося, критично власну дурість. Однаково це належало зробити — не викидати ж кудись за річку, щоб дивилися всі. А як відвалити разом і закопати? Маячня. Він обтер обличчя рукою, випускаючи дим. А вона продовжувала дивитися — жінка, яка наклала печатку нікчемності на все його життя, сама не бажаючи того.

Він мимоволі замилувався зображенням. Ні, не Зоряною — зображенням, майстерно зробленим на матовій поверхні. Витвір мистецтва з абсолютною портретною схожістю. Навіть уже з огляду на це його було важко взяти і знищити. Хоча, чому — навіть? Тільки з огляду на це. Адже тепер у нього немає більше жодних підстав дорожити цією плитою. Хіба що… Хіба що спогад.