Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

Г’юма прославила одна цитата, яка ставить з ніг на голову раціоналістичну антропологію: «Розум — раб пристрастей»[733]. (До речі, саме щодо цього пункту він дуже близький до думки Бернарда де Мандевіля[734], якого він критикує разом з Адамом Смітом). Цитата якоюсь мірою підсумовує його філософію — розум і почуття не борються разом, але й не стоять одне супроти іншого. Вони просто не лежать в одному рівні, щоб змагатися між собою. Людською поведінкою керують почуття — пристрасті, афекти (passions) і розум відіграють свою роль аж на вторинному рівні, у процесі раціоналізації[735]. Джон Локк використовує подібний аргумент: «Розум насправді не встановлює і не формулює природний закон, а тільки його шукає і відкриває ... розум взагалі відіграє свою роль аж на вторинному рівні, у процесі раціоналізації[736]».

Наша поведінка — насправді зовсім не результат розрахунку вигідності чи невигідності, зиску й витрат. Нашою поведінкою радше управляють сили, які лишаються нам незрозумілі; емоції, які мотивують нас до дії. Схожий ірраціональний характер мають і animal spirits Кейнса, до яких ми скоро перейдемо.

Філософ Девід Г’юм запротестував би проти сучасної антропології homo oeconomicus з огляду на те, що відчуття, а не раціональність — рушійна сила людської поведінки. Іншими словами, самої раціональності недостатньо для того, щоб мотивувати людину щось робити. На думку Г’юма, розум — це «всього лиш інструмент; сам по собі він не здатен морально засудити чи схвалити той чи інший вчинок. Корисність — це лише тенденція до певної цілі; і якби ціль була нам геть індиферентною, тоді настільки ж байдужими (індиферентними) нам би мали бути й засоби [для досягнення цієї цілі]»[737]. Самостійно розум не здатний упорядкувати наші преференції таким чином, щоб ми могли діяти, розум не вміє мотивувати до дії. «Те, що чесне, справедливе, доцільне, шляхетне, щедре, — тільки це заволодіє нашим серцем й анімує нас до того, щоб ми [схопилися] цього вчинку й утримували його. А те, що зрозуміле, очевидне, те, що правдоподібне, що правдиве — це формує лиш холодну згоду й прийняття; а також задоволення нашої спекулятивної цікавості й кінець наших пошуків»[738].

Схожа позиція також у Іммануїла Канта: «Проте чистий розум апріорі не може працювати з цілями»[739]. Розум відіграє лиш вторинну роль, коли знаходить найкращу дорогу до цілі, а саме в конфігурації (спрямування засобів на ціль), корекції (корекції сприйняття), специфікації, планування й зважування[740]. У наших діях ми вбачаємо взаємодію розуму й почуттів[741]. Про те, що й сам розум формує парадокси[742], читайте більше в другій частині книги.