Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

Хоч ми й можемо навести багато прикладів, де «приватні інтереси дещо розходяться в інтенціях з інтересами суспільними, у цілій низці випадків вони розвиваються в кардинально протилежних напрямах. І все одно: ми визнаємо, що наші моральні почуття залишаються, навіть якщо вони не мають нічого спільного з нашими приватними інтересами»[723].

Що стосується любові до себе та приватної корисності, то Г’юм вважає їх винятковими й всепояснюючими емоціями, проте до корисності він додає і ширшу корисність, корисність суспільства: «Користь — дуже хороша річ, вона точно заслуговує на нашу увагу. Це очевидний факт, у якому ми щодня переконуємося на власному досвіді. Але чи корисна? Для чого? Звісно ж, для чиєїсь корисності. Але чиєї корисності? Точно не лише нашої: адже наші судження часто набагато ширші»[724].

Це ключова думка, яка нам допоможе зрозуміти й Смітове трактування співжиття в суспільстві. Г’юм вірив, що людські моральні почуття — це набагато сильніше й глибше сприйняття, ніж принцип корисності. (Емоційні) почуття набагато сильніші, ніж (раціональний) розрахунок. Норми людської поведінки існували ще до створення держави (держава їх, за Гоббсом, не створювала) і тому неможливо їх пояснити з позицій теорії суспільного договору. «З цієї причини нам доведеться заперечити теорію, яка в будь-яких моральних порухах вбачає принцип любові до себе», — підсумовує Г’юм[725]. Суспільна мораль — це чуття, тобто домінанта сприйняття, чуттєвості — і аж ніяк не раціональності. «На відміну від сучасних економістів Адам Сміт робить припущення, що якщо люди зважують різні альтернативи, які перед ними розкриваються, вони дуже сильно взаємно залежать одне від одного. Адже всім людям притаманні однакові пристрасті й почуття і вони можуть ототожнитися з іншими, які своєю поведінкою висловлюють їхні почуття»[726].

Г’юм услід за Аристотелем і Фомою Аквінським вважає людину zoon politikon, аргументуючи це тим, що людині природно бути частиною суспільства. Іншими словами, людина не тому раціонально «вибирає» членство в суспільному устрої, бо це завідомо принесе їй користь, а тому, що це заклала їй природа, людина такою народжується. Вона від природи більше тяжіє до добра, має сильне інгерентне суспільне (спів) переживання. «Усе, що сприяє благу суспільства, вимагає нашого визнання й згоди. Перед нами постає принцип, який багато в чому пояснює походження моралі»[727]. Цю рису він однозначно вважає «принципом природи людини»[728].

«Серце людини... ніколи не буде абсолютно байдужим до суспільного блага»[729], — пише Г’юм, а в іншому місці додає: «Жодна людська істота не може бути мені настільки чужою чи далекою, щоб стала мені ... абсолютно байдужою. Перевага має надаватися тому, що приносить користь суспільству чи самій людині»[730]. Мабуть, найкраще цю думку підсумовує Г’юм у цитаті: «Здається, що тяга до суспільного добра, до миру, гармонії й порядку в суспільстві ... завжди підключає і наші соціальні чесноти ... Принципи людяності й співчуття іншим так глибоко в’їдаються у наші почуття і так сильно на нас впливають, що здатні викликати в нас найрадикальніший осуд чи, навпаки, повну згоду з цим явищем»[731]. Знову виринає мотив, який ми знаємо від Адама Сміта, тобто мотив людини, якій залежить не на ній самій, а яка найсильнішими емоціями прив’язана до інших та до всього суспільства. Доречно буде ще раз зауважити, що Г’юм говорить не про раціональний розрахунок, а про почуття, що веде нас до суспільних цінностей. Г’юм заперечує раціональну обґрунтованість цих чеснот, як стверджує теорія суспільного договору.