Двоє під однією парасолькою

— Не відкрутить, — впевнено сказав Валерій Васильович, — їй нас шкода: ми без неї пропадемо.

Із цією сім’єю Дана познайомив друг Коля, який невідомо як туди втерся, але швидко завоював неземну любов усіх чотирьох її членів. Навіть його галаслива Люська припала там до смаку. їх радо зустрічали, обіймали, засипали купою запитань, дитина безперервно заливалася сміхом, теща Марфа Петрівна на мить також виходила на світ божий, мружила очі, прикривала їх долонькою, усміхалася, говорила дзюркотливо: “Здрастуйте вам, гості дорогі!” — і знову зникала на кухні, де негайно засвічувалася лампа, вмикалися конфорки, духовка, час “вішатися чи травитися” відсувався на невизначений час, розпочинався час приготувань. Теща говорила про Колю: “Надійна людина”. “Надійна” у її розумінні — здорова, сильна, впевнена, яка вміє змітати все виставлене тещею на стіл — від пирогів до борщу, і, звичайно ж, одружена.

Дан, на її думку, був ненадійним: здоровий — так, сильний — теж, але ось упевненості в голосі і в погляді замало їсть погано, холодець фірмовий колупне, пиріжок проковтне, салатиком перекладе — і ситий. Хіба це мужик? Та ще й неодружений… Останнє обурювало не тільки тещу, але н усю сім’ю, за винятком, природно, сина Антона. Інна була сама з тих дружин друзів, які вели до себе додому незаміжніх своїх подруг і знайомили їх з Даном. Скількох її приятельок знає Дан? З десяток, не менше. З двома з них навіть намічалися деякі близькі стосунки, що закінчилися, до речі, нічим, як і треба було цього чекати. Дан не полюбляв сватання і заздалегідь уже ставився до нього з упередженням, говорив про те Інні, та хіба вона послухає? Вона одержима однією ідеєю, і, як у пісні, “ніхто шляху пройденого у нас не відбере”. Тому Дан в останній час не повідомляв завчасно про свій прихід, з’являвся несподівано, щоб не зустріти там чергову наречену. Вважав: прийде строк — самі знайдемо суджену, своїми кволими силами.

Прийшов додому, поставив парасольку в ванну сушитися, і мерщій — до телефону. Диво яке, та він включений! Відмінно працюють доблесні трудівники служби зв’язку, на рівні вимог століття науково-технічної революції, яке зволікань не терпить. Витягнув записну телефонну книжку, почав дзвонити знайомим: так, мовляв, і так, запишіть номер, будемо спілкуватися. Навіть Колі у Київ подзвонив — працював там друг, кидав м’яч і булави на радість киянам, — піймав його на прохідній у цирку, повідомив новину.