Двоє під однією парасолькою

— Не гірший! — зрадів Тіль. — Така ж сірятинка, — і раптом запитав: — Хочеш, я тебе завтра на комісію випущу? Піду в главк, повідомлю про те, що номер склеєно, працюєш ти на рівні. Мені повірять…

— А як побачать?

— А що побачать? Провінційний номерок, радість директора шапіто. Дадуть третю категорію, і котися на своєму моноциклі в який-небудь Краснококшайськ людей на базарах веселити. Набрид ти мені, Данчику, дуже набрид…

Не вперше вони такі розмови водили, звик Дан до недоброго язика Тіля і хоч ображався на нього, але виду не подавав. І тепер ліниво відповів:

— Не хочу в Краснококшайськ.

— Тоді працюй, — гаркнув Тіль, і було це так несхоже на завжди спокійного гномика, що Дан злякався. Злякався і зрозумів: жарти закінчилися, терпець у старого увірвався, є і йому межа.

Можна було б, звичайно, плюнути на Тіля, відмовитися од його допомоги, дотягти номер самому чи — якщо вже без режисера главк не дозволить — підключити задля проформи друга Колю. Той втручатися в роботу не стане, йому все байдуже, у нього одна приказка: “Кидай та лови”. Кидай та лови, доки не посинієш, а коли не хочеш — справа твоя, сам дурень, то сам і розхльобуй; де тут акт про здачу номера? — великий жонглер для друга автографа не пошкодує, в усіх трьох примірниках розпишеться.

Можна було б так зробити, але в Дана і в думках подібного не виникло. По-перше, плюнути на Тіля — собі нашкодити: у гнома язик довгий, то хіба знаття, що він по начальству понесе — вік на репетиційному простирчиш. По-друге, порадник Тіль добрий, техніку жонглювання досконало вивчив, хоча Дан ніколи не бачив, щоб Тіль узяв у руки булави чи м’ячики. Він техніку знає, розбирається в “залізі” — звідки? — та такий апаратик для фінального трюку створив, сам креслення робив, що — висловлюючись Колиними словами — “публіка слізьми вмиється”. Та й, взагалі, голова у нього варить, це безсумнівно. А по-третє, Дан був ледачий — все правильно, але зовсім не дурний, добре розумів, що гарний номер кращий від середнього, і вмів, коли хотілося, подолати прокляті лінощі ума, м’язів, чого там ще.

Підібрав з килима п’яту булаву, мовчки від’їхав від Тіля, на зло тому зціпив зуби і почав кидати. Довго кидав, годину — це щонайменше, без перепочинку, сто потів спустив, ні рук не відчував, ні заду — і те й інше відбив начисто, проте не здавався, рота не відкривав: Тіль мовчить, і ми скімлити не будемо. Наче щось виходити почало.

Краєм ока угледів: Тіль калоші натягнув, стільчик склав і в портфель заховав. Куди зібрався?

— Данчику, уже без чверті чотирнадцять нацокало, — спокійно так повідомив, наче і не гримав нещодавно, не погрожував карами. — Час і перепочити.

— Ти йди, Тіль, я ще покидаю.

— Покидай, Данчику, покидай, справа добра, тільки руки не перенапруж, вони тобі і завтра знадобляться, — переступив через бар’єр манежу, вірніше — переліз, це дозволив зробити його невеличкий зріст, пішов до виходу, але не втерпів, обернувся: — Адже можеш, ледацюго, коли захочеш. Батога на тебе нема… — І сховався за дверима.