Двоє під однією парасолькою

— Де ти цього навчився?

— Чого, Тіль?

— Крутити їх по горизонталі.

— Коля так робить.

— Ко-оля…

— А що Коля, що Коля? Пуп землі? Постараємося — не гірше будемо.

— Нахаба ти, геноссе. Добре, якби постарався.

— Не хвилюйся, Тіль, усі лаври будуть наші.

Дан сів на манеж поряд із стільчиком Тіля, глибоко дихав, відновлював “диханку”. Тіль запитав:

— Не пересидиш? Кураж пропаде.

— Він у мене тепер ніколи не пропаде.

— Слухай, Данчику, скажи чесно старому Тілю: що сталося?

Що йому сказати? Чесно? Чесно — він не повірить. Чесно — сам Дан не знав, що з ним сталося, чому вій сьогодні кидає не гірше Колі. Зрештою, так не буває: учора — посередність, сьогодні — талант.

— Я з чаклункою познайомився, Тіль. Вона мене в майстра перетворила.

— Душу їй продав, безсоромнику?

Душу продав? Ні, Тіль, поки що не продав, тільки відкрив трошки, та якщо вона попросить — так віддати можна, задарма. Задарма? Та вона тобі за твою душу стільки авансів видала — не розплатишся! Чи варта твоя душа її подарунків? А чому її? Знову в містику кинуло? При чому тут Оля? Ну, сказала вона, що піде у Дана його номер, легко піде, як хочеться, а він і повірив їй, серйозно повірив, і все вийшло — як же інакше? Інакше так— не їй повірив, а собі, вірніше — у себе, і в тому, звичайно, є чимала заслуга Олі, хто проти цього суперечить, спасибі їй велике.

— То як же щодо душі, Данчику?

— Щодо душі? При мені вона, Тіль, непродажна вона. Дивись, як я п’ять кидатиму.

Зібрав п’ять булав, осідлав моноцикл — увага. Спочатку повільно, зібрано, акуратно викреслюючи рисунок польоту, його траєкторію, щоб кожна булава проходила її найвищу точку, на мить неначе зависала в ній, затримувала момент свого крутіння і знову йшла униз, в долоню. А тепер трохи збільшити темп, не змінювати траєкторії, не чіпати рисунка. Як завжди, у цьому місці Дан і починав сипати — не витримував темпу, руки за ним не встигали. Та тепер булави приходили точно в долоні, руки самі працювали, як кажуть, в автоматичному режимі, і Дан ризикував кидати швидше, стежив за булавами, бачив їх усі одразу, а руки, як і раніше, жили своїм життям, підкидали, ловили, і Дан не дивився на них, як хокеїст, що не звертає увагу на шайбу — все поле зором охоплює, а шайба сама піде куди треба.

У студії світло ставлять добре, рівно, не те, що в деяких нових — велетенських — цирках. Там булаву вгору підкинеш, вона й пропаде, вийде із зони світла, із зони видимості, а ти чекай, тремтячи, коли вона знову з нічого з’явиться, і на те, щоб зловити її, часу у тебе майже не залишається. Важко, хоча потім звикаєш, на одній інтуїції тягнеш. А на невеликий зал прожекторів вистачає, вони весь простір польоту однаково добре освітлюють, напружувати зір не обов’язково.