Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
І він усміхнувся.
— Я маю на увазі — у манежі.
— Звичайно. Я бувала в цирку.
— Бували. Бездара я, Олю, мене навіть режисер мій за майстра не тримає, через обов’язок зі мною вовтузиться.
— А може, це вам здається?
— Якби ж то!
— Здається, здається. Ви, Дан, на мене не ображайтеся, але мені здається, ви дуже ледача людина.
— Точне спостереження.
— Не зрозуміли ви мене. Не працювати ви лінуєтесь, а повірити в себе. Звичка вас тримає: я ледачий, я бездара, куди мені до друга Колі. А якщо так, то навіщо старатися.
— Я стараюсь.
— Погано стараєтеся. За інерцією. Слухайте мене. Завтра ви прийдете на репетицію — тільки вірте мені, вірте, як лікареві чи сповідникові, інакше нічого не вийде! — прийдете на репетицію і все у вас вийде так, як вам хочеться, як ви можете, ви один можете, і ніхто інший, і так буде завжди, доки вірите ви, доки знаєте, що у вас є сили, є талант, є бажання, доки я з вами.
На одному подиху промовила як заклинання. Дан не сміявся, погано йому було, погано, як ніколи. Наче вивернули його, а назад не завернули чи не розвернули — дідько його знає, який тут префікс вжити!
— Доки ви зі мною…
— А я буду з вами, допоки потрібна вам.
І сам того не хотів, а сказав, вихопилося мимохіть звідкілясь із підсвідомості:
— Ви мені дуже потрібні, Олю.
— Я знаю, — просто відповіла вона. — Тому — я поряд.
Може, через те, що нудно було, він і не став наполягати: мовляв, проведу додому, бо як же інакше, адже надворі ніч, хуліганів довкола… Вийшов із тролейбуса і пішов додому.
А коли дістався своєї квартири, черевики були до краю у воді, штани до колін мокрі, коли вліз під гарячий душ, згадав: по-перше, не домовився про наступний дзвінок — ну та це вже нічого, тепер у нього є телефон, подзвонить Оля, а ось по-друге… “По-друге” здавалося набагато дивнішим: від кого вона про Колю дізналася? Він їй нічого про нього не казав, тим паче про його талант, про славу, про те, що почувається поряд з ним хлопчиком-початківцем, і не гнітить його це почуття, анітрохи не гнітить, але ніколи, ні на мить не забуває вій про це.
А Коля все-таки подзвонив уночі, рівно о другій годині пролунав дзвінок, Дан подивився на годинник, але трубки не зняв: спати хотілося, виспатися до завтрашньої репетиції, та й розмовляти з другом жодного бажання не було — не той настрій.
Прожектори погасли, кіношники пішли проявляти плівку, невеличкий репетиційний зал, незвиклий до масованої інтервенції “варягів”, майже обезлюднів, знову став затишно домашнім. Як там у класика: “Гул затих. Я вышел на подмостки”. Тіль сказав:
— Саме час попрацювати як треба.
— А як треба, Тіль? — Настрій у Дана відмінний, робочий, але біс протиріччя голови не опускає.
У Тіля в руках записник у розкішній шкіряній обкладинці, з золотою монограмою, і олівчик золотий, схоже, подаровані йому вдячними шанувальниками ще до відміни кріпацтва: рідкісна робота, філігранна, тепер таких не роблять, потреба відпала, тепер пишуть кульковими тридцятикопійковими ручками в худих записниках з сірими картонними палітурками.
— Я почну фіксувати всі твої завали, Данчику. Я фіксуватиму їх галочками. За кожні десять галочок ти мені даєш гривеник. Коли номер буде готовий, на ці гривеники я куплю тобі автомобіль “Жигулі” останньої моделі.
— Думаєш, вистачить на автомобіль?
— Вистачить, Данчику, цілком вистачить, ще і на запчастини залишиться.
— А я кажу, що не вистачить, старий циркачу, — обізлився Дан. — Купиш мені автомобіль із своїх кровних.
— Я купив би, дарлінг, але на тобі багато не заробиш. Мені ж за номер однаково платять: чи то я його місяць готую, чи десять років. Прогорю я з тобою, Данчику, останні штани на хліб зміняю… — Сама покірливість, голосок єлейний, оченята додолу опущені.
— Не лякайся, Тіль, калоші залишаться.
Узявши три булави, сів на “залізного коня”, поїхав розкидуватися, гріти м’язи.
Ох темп, швидкість, лиха справа, свистять булави перед обличчям, а ти їх не бачиш, ти тільки їхні сліди реактивні угледіти встигаєш, і звук за ними тягнеться, як за літаком, а вони влипають тобі в долоні і знову злітають — із двох рук, із правої — каскадом, ану по колу, уздовж бар’єра, по манежу проїдемо: бережися, Тіль, задавлю! — і па центр, а там — вистрибом на моноциклі — один-два-три, один-два-три! — пішли булави з-за спини — один-два-три! — а тепер з-під ноги — один-два-три! — веселіше, веселіше, публіка реве, оплески — немов обвал у горах.
— Стоп! — це Тіль крикнув.
Що таке? Що сталося?
— У чому справа, маестро? — піймав булави, тільки тепер відчув важкість у грудях, задихав часто-часто.