Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
Нетактовний Коля сказав:
— Ну й дурень, що повідомив. Я тепер тобі життя не дам. Як твій номер з моноциклою?
— Та потроху-помалу, не мороч мені голови.
— А я морочитиму. Ночами дзвонитиму, у сон кошмарами приходитиму. Як статуя Командора.
— Колю, а ти пам’ятаєш, чим закінчив той, до кого ця статуя приходила?
— Чим? — Коля про статую чув, а більшого його освіченість не вимагала.
— Помер у страшних судомах. Тебе влаштує моя передчасна кончина?
— Та заспокойся, ти не помреш. В тобі міцний імунітет виробився.
Дан не став з’ясовувати, що то за “імунітет” і що насправді мав на увазі Коля під цим високовченим поняттям, сказав прохально:
— Отож не чіпай мене. Що в тебе у Києві?
— У мене, старий, насичений аншлаг день у день. Директор перепочити не дає, лише шефських виїздів за місяць десяток зробив. Сили вичерпуються. У суботу, в неділю по три вистави граємо, порепетирувати ніколи. Тільки вночі і кидаю. Ну гаразд, бувай здоровий, тут мене гонять, я тобі подзвоню після репетилівки.
— Коли? — тільки й встиг запитати Дай.
— Годині о другій, — сказав Коля і повісив трубку.
Дан свою теж повісив і вперше пошкодував, що у нього з’явився телефон. Якщо щоночі о другій годині Коля почне його будити — а це на нього схоже, за ним, як він каже, не заіржавіє,— то Тіль сам, певне, кине Дана: жонглер, який недоспав, не жонглер, тут Колине бетонне здоров’я треба мати.
І все ж Дан був радий почути голос друга, любив його і нудьгував без нього; рідко їм доводилося бачитися: в одну програму двох жонглерів не поставлять, а в Москву не з кожного міста приїдеш. Скажімо, закінчив ти в неділю гастролі в Ташкенті, а в п’ятницю у тебе прем’єра в Ашхабаді. Чи варто на два дні до столиці гак давати, коли від Ташкента до Ашхабада палицею докинути. Іноді тільки у відпустку в Москву і вибираєшся, лише прописка у паспорті і нагадує, що ти москвич.
І тут задзвонив телефон.
Хтось із сповіщених номер перевіряє, подумав Дан, підняв трубку, мовив солідно:
— Слухаю вас уважно.
— Добре, що уважно. А я вже вирішила, що ви від мене ховаєтеся: у студії вас немає…
— Олю! — закричав Дан. — Оленько, люба, у студії кіно знімають, манеж зайнятий, я чекав-чекав, надіявся, а потім незручно стало — пішов, робити там нічого. — Він, дуже зрадівши, навіть не помітив, що “виказує” себе: чекав, надіявся — слова ж які! Де його горезвісна стриманість? Спохопився, знизив тон: — Як ви дізналися про мій телефон?
— Так само, як дізналася, що вам його поставлять.
— До речі, як?
— Набридло повторювати, ви ж усе одно не вірите.
— Вірю, — сказав Дан, але це “вірю” було звичайною даниною ввічливості, тій умовній грі, яку розпочала Оля. — Але все ж таки як?
— От лишенько, нудна ви людина. Вам реальне пояснення потрібне? Будь ласка, набрала нуль дев’ять, запитала номер, адже вашу адресу я знаю.
— Стривайте, як нуль дев’ять? Там мене у списки тільки через місяць внесуть, а то й пізніше. Я знаю, був випадок перевірити.
— Якщо ви такий всезнайко, то не задавайте зайвих запитань. Головне — я додзвонилася. Адже так?
— Так, — підтвердив Дан, ретельно переконуючи себе, що підтверджує він “головне” теж заради ввічливості, переконуючи, але все ж не дуже вірячи своїм переконанням. Якщо чесно, він теж вважав, що це головне. — Ви сьогодні вільні?
— Звичайно.
— Підемо в гості?
— Підемо, обов’язково підемо. Але до кого?
— До моїх приятелів. Пам’ятаєте, коли ми вперше познайомилися, я від них повертався?
— До Валерія Васильовича і його дружини Інни?
— Дивовижно, яка пам’ять!
— Я пам’ятаю і знаю все, що стосується вас.
Дан не став коментувати самовпевнену заяву, запитав тільки:
— Коли і де мені вас зустріти?
— Як завжди: о пів на сьому на зупинці біля Самотьоки.
Поговорили, попрощалися, Дан умостився з книгою на тахті, погортав пожовклі сторінки (З “ятями”, — як презирливо казав Коля, який не вмів читати дореволюційні видання, спотикався на кожній незнайомій — “мертвій” — літері), та не сприймалася “сива старовина”, монастирські і храмові історії — Оля заважала.
Вона пам’ятає і знає все, що стосується Дана. Звідки, як? На перший погляд, пуста фраза, але за короткий час знайомства Дан майже повірив, що пустих фраз Оля не промовляє. Хоча зараз, про нуль дев’ять — явно для проформи. Сказано, щоб Дан-реаліст заспокоївся, не приставав з дурницями. Але як вона дізналася про номер? Подзвонила на АТС? Чи, може, вона працює у Міністерстві зв’язку? Добре пояснення! Тоді вона ще повинна працювати на півставки у Москниготорзі, займатися букіністичною літературою. Інакше не поясниш її провидіння з книгою. Побачила вона його колекцію, припустила, що може його цікавити, подзвонила туди-сюди, переправила “Сиву старовину” у Будинок книги. Так, але дідусь? Дідусь, який здавав червоний том, у схему не вкладався. А чому не вкладався? Він її тато. Чи дядько. Чи товариш по службі. Вона попросила — він відніс книжечку в книгарню. А те, що книжечка виявилася тією самою, за якою Дан ганявся, — випадковість.