Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
Друг Коля якось анекдот розповів. Сперечалися священик і атеїст. Атеїст каже: “Чудес не буває”. А священик йому: “Зійдеш ти, припустимо, на дзвонарню, стрибнеш униз і цілим залишишся. Хіба не диво?” Атеїст йому: “Не диво — випадковість”. Батюшка гарячкує: “А ти ще раз зійди, знову стрибнеш — і знову цілий”. — “Знову не диво — збіг”. Священик до останнього аргументу вдається: “Ти втретє із дзвонарні стрибнеш — і ні синця”. Диво?” — “Ну, громадянине піп, — атеїст йому у відповідь, — це вже точно не диво. Це звичка”.
У Дані також атеїст з священиком сперечалися, ніхто один одного переконати не міг, хоча Дан схилявся до того, що період випадковості закінчився, почалися збіжності, має рацію атеїст. Як би все у підсумку у звичку не переросло.
Треба буде тещу Марфу Петрівну про те розпитати: що чутно про чаклунство на білому світі — чи не перевелося? І скаже ж, що не перевелося, бо в бога вірить, до церкви ходить, службу вистоює. Дан якось їв у них паски освячені — чи не тим батюшкою, що з атеїстом сперечався? — нормальні паски, смачні, розсипчасті, нічим від звичайних, неосвячених, не відрізняються.
Не запитав ні про що Марфу Петрівну — не довелося. Побачила вона, що Дан не сам до них прийшов, заклопоталася, забігала, наготувала усякої всячини — стіл ломився. Суєта була анітрохи не менша, ніж тоді, як улюбленець Коленька з’являвся, а може, і ще й дужче метушилася: Дан жодного разу з своєю дівчиною до них не заходив — отже подія світової значущості, розгадана таємниця Бермудського трикутника, втім, може, не до кінця розгадана, а так — завіску відсунули, краєць таємниці і визирнув.
Їли, пили, Оля чаклункою не прикидалася, поводилася досить реалістично, з Антоном розмовляла, з жартів Валерія Васильовича сміялася, з Інною про ганчір’я поговорила, а коли прощалися, тещу Марфу Петрівну у щічку цмокнула: спасибі, мовляв, ви — справжня чаклунка, таке усе смачне було. Виходить, не боїться конкуренції, терпить поряд з собою інших чаклунок, навіть заохочує їх легкими поцілунками. Чи настільки впевнена у своїх силах, що не вірить у конкурентів — за таких не вважає?
І знову був дощ, чекання тролейбуса, тільки тепер вони стояли під однією парасолькою, під чорною парасолькою Дана, тісно притулившись одне до одного, бо інакше — на трохи більшій віддалі — зостатися сухим неможливо, ллє не тільки з неба, а й з парасольки.
Дивна річ: хоробра людина Дан, нахабний залицяльник, який ні за що не пропустив би щасливого моменту “дощового зближення”, стояв струнко, як школяр, що вперше проводжає дівчину. Щось зупиняло його від рішучих дій, змушувало знічуватися, двадцять п’ятим чуттям відчував, що не час тепер руки розпускати. Коля сказав би: не обломиться. А може, і “обломилось” би, але не міг Дан подолати незвичну скутість: що з ним сталося? Та що там руки: він з Олею досі на “ти” не перейшов, на брудершафт не випив, хоча сьогодні така можливість була. Ось Валерій Васильович через десять хвилин казав Ользі “ти” і вона йому відповідала тим же, а вже про Інну годі й казати.
Тісно їм було під однією парасолькою, тісно, дивно і солодко. Наче не було ні дощу, ні мокрого Садового кільця, ні машин, ні людей — двоє у цілому світі: дуже чужі і дуже близькі одне одному люди.
А на Самотьоці вона його все-таки висадила. Сказала:
— Ніяких проводжань. Інакше посваримося.
Самому під парасолькою — він її цього разу у тролейбусі не залишив — було набагато вільніше. Але як нудно. Мокро жити на світі квітневої вогкої пори.
Але ж розмова в них у тролейбусі виявилася загадковою, щоб не сказати більше. Вона запитала про його студійні успіхи, а він, не любитель плакатися, людина стримана, яка вміла і любила свої невдачі та болі переживати на самоті, не терпіла співчуття, він, сильний чоловік, несподівано почав скаржитися. Ні, навіть не скаржитися, просто кинув із сумом:
— Кепські справи. Не йде робота.
— Що не йде?
— Та ви цього не збагнете, треба довго пояснювати.
— А все ж?
— Жонглерів коли-небудь бачили?
— Вас бачу, — усміхнулась.