Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
Поспішаючи в студію, Дан за звичкою засунув на бігу палець у круглий отвір поштової скриньки — чи немає чого? — і намацав якийсь папірець. Затримався, пошарудів ключиком, дістав листівку. Районний телефонний вузол сповіщав тов. Шереметьєва Д.Ф., тобто Дана, Данила Фроловича, — що йому дозволено установку телефону і що йому, тобто тов. Шереметьєву Д.Ф., належить зайти на вищеназваний вузол і заплатити за вищеназвану установку. І внизу — кульковою ручкою — номер його майбутнього телефону. Слів немає, який прекрасний, який зручний номер, як легко запам’ятовується!
До речі, Дану тепер будь-який номер видався б найпрекраснішим: дуже вже він зрадів. Дуже-дуже. Скільки ходив “по інстанціях” — усе надаремно: немає можливості, відповідали “інстанції”, канали перевантажені, ось побудуємо нову АТС, тоді… А коли “тоді”? Дан уже і не сподівався, а тут маєш: квітневий подарунок. Ні, братці, є справедливість на білому світі, і торжествує вона всупереч невірі тих, хто втратив надію.
Природно, Дан тут же згадав учорашню розмову з Олею. Вона звідкись дізналася про листівку? Бачила листоношу? У п’ятнадцятисвічковій імлі угледіла в скриньці “щось таке, що біліло”? Та дурниці, дурниці, вона навіть номера його квартири не знала, доки Дан не підвів її до сірих дверей з картярською цифрою на косяку.
Дурна думка: а раптом вона, перш ніж на побачення заявитися, все про нього вивідала, всі таємниці?
Думка наскільки дурна, настільки безглузда. Де вивідала? У відділі кадрів главку? У правлінні ЖБК? У відділенні міліції? Нісенітниця якась. І звичайно, не забула дзвякнути на АТС, з’ясувати про телефон: коли поставлять та який номер визначать. Це вже звичайне марення, певний вид манії переслідування, якою Дан досі не страждав, не було тому прикладів. А тепер з’явилися? А тепер з’явилися. Інфернальна діва-вамп переслідує бідолашного циркача за завданням розвідки, ну, скажімо, парагвайської. Вони хочуть вивідати державний секрет рівноваги моноцикла під худою сідницею Шереметьєва Д.Ф. Жах, який жах…
Треба буде повідомити Олі про телефон, коли вона подзвонить у студію, — з вдячністю повідомити, з найнижчими уклонами і розшаркуванням: дякую, мовляв, мила благодійниця, за виявлену турботу, без вас, як тепер зрозуміло, нічого б цього не сталося…
На телефонному вузлі, як сказано у листівці, майбутніх абонентів приймають після п’ятнадцятої нуль-нуль, так що репетицію Дан не пропустить, не стане засмучувати старого Тіля, покидає свої п’ять булав, тим більше що настрій у нього відмінний. Друг Коля твердо вважав, що якість роботи прямо пропорційна настрою.
— Якщо мені добре, — казав він, — я тобі жодного звалу не зроблю, номерок так виконаю — публіка сльозами вмиється. Від щастя і захоплення. А коли на душі погано, вважай, завали підуть, почнеш “сипати” на килим.
— Щось ти рідко “сиплеш”, — зауважив Дан. — Завжди в настрої?
— Ще б пак! Як юний піонер.
— А якщо з Люською перед роботою посварився? Не буває такого?
Ущипливе запитаннячко. Люська — жінка сварлива, галаслива, що не по ній — тут же посудом кидається. А Коля сидить, стелю роздивляється, на “літаючі об’єкти” аніякісінької уваги, чекає: пожбурляє Люська посуд, заспокоїться, ще й вибачення попросить, що погарячкувала. Але, незважаючи на швидке примирення, повинна сварка на настрій впливати? Особливо коли вона сталася перед виходом на манеж. Не кам’яний же Коля, зрештою.
— Люська — актриска. Своїми зойками вона дає мені заряд бадьорості. Я її часом сам провокую: нехай пожбурляється, посуду не шкода. їй би в театр, яку-небудь там Макбетшу грати — емоцій сила-силенна. А вона зі мною вовтузиться, борщі мені варить, онучки пере. Повинна у неї бути віддушина чи ні? Ти скажи, скажи.
— Повинна.
— Отож-то. Я їй і відкриваю віддушину. А сам радію: який я благородний і працюю без звалів! Ідею вхопив?
Ідею Дан вхопив і в добрий настрій вірив свято. І віра в його роботі знаходила добре підтвердження: “сипалося” і справді менше. Але все-таки “сипав” Дан, ронив на килим булави чи кільця, бо далеко йому було до Колі — не до його сумнівного уміння “настрій підняти”, а до його таланту. Нічого дивного! Коля в цирку один-єдиний, а таких жонглерів, як Дан, — греблю гати. І всі “сиплють”, не без того.