Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
Звичайно, ні в який “кассандризм” Дан не вірив. Згадав день п’ятирічної давнини, коли в друга Колі народилася дочка Машка, йому дали звання заслуженого артиста і по лотереї він виграв пральну машину, згодом отримавши виграш готівкою.
Ввечері того щасливого дня, сидячи за пляшкою шампанського, анітрохи не здивований подіями, Коля заявив:
— Сьогодні я став осереддям світової флуктуації.
Дан, пригадується, мало із стільця не впав. У Колиних вустах це пролунало так же дивно, як, скажімо, груба тирада в устах тендітної випускниці Смольного інституту шляхетних дівчат.
— Осереддям чого? — видавив із себе Дан.
— Тобі, старий, не збагнути. Читай словник іншомовних слів, станеш освіченим, як я.
— А все ж поясни неосвіченому.
— Флуктуація, старий, це… — тут він трохи напружив пам’ять і вимовив не спиняючись: — Це найменш вірогідне відхилення від найвірогіднішого стану.
— А простіше можеш?
— Простіше неможливо. — Він видудлив келих шампанського, презирливо подивився на Дана. Однак змилостивився: — Добре, бідолахо, слухай сюди. Найвірогідніший стан — це що? Це я в лотерею виграю карбованця, у главку мені звання затискують, як заведено, замість нього почесну грамоту сунуть, Люська дочку народжує не сьогодні, а в строк — через тиждень. Ну, припустимо, що-небудь одне все ж трапиться, скажімо, Люська народжує. Це схоже: у неї пологи ще вчора почалися. Але щоб усі три події в один день — так не буває. Проте сталося саме так. Чому, запитаєш?
— Чому? — слухняно повторив Дан.
— Флуктуація. Наукове явище.
— Звідки ти про неї знаєш?
— Я ватою вух не затикаю. Був в одному поважному товаристві, там бородань фізик про неї казав, то я й запам’ятав.
І Дан запам’ятав. І тепер всерйоз подумав, що також став осереддям світової флуктуації. На нинішній день. І Оля тут ні при чому: флуктуація, як сказав друг Коля, явище наукове, а наукові явища чаклунству не підвладні.
І, тільки прийшовши додому, зметикував, що Оля у студію так і не подзвонила.
З ранку репетицію несподівано відмінили: приїхали кіношники, заставили зал з манежем прожекторами, зображували щось із циркового життя.
Тіль навіть калоші не скидав. Постояв, подивився на кінодіяння, сказав буркотливо:
— Ледацюгам завжди таланить, — і додав для більшої ясності: — Це я про тебе, Данчику.
— Та я зрозумів, — кивнув Дан, — бо про кого ж іще.
Сам він тепер не проти був покидати — в усякім разі йому так здавалося, — відчував якусь робочу сверблячку в долонях, вважав, що цілком спроможний гори звернути, якщо невисокі.
— Якби ти був розумний хлопчик, — сказав Тіль, — пішов би у коридор і попрацював би.
— У коридорі страшні протяги, там, як у трубі.
У коридорі і справді протяги гуляли від дверей до вікон, і вахтер біля дошки з ключами сидів у кожусі і заячій вушанці.
— У якій трубі, Данчику? — поцікавився Тіль, який любить в усьому точність.
— В аеродинамічній. Я додому піду, Тіль.
— Дома теж можна тренуватися.
— У мене стеля низька. Завтра рівно о десятій я буду тут.
Взагалі йому кортіло походити коридором неподалік від казенного телефона, почекати: а раптом Оля подзвонить. Його чомусь хвилювало стійке мовчання знайомої, хоча вона сказала ясно: вийде на зв’язок завтра-позавтра. “Завтра” було учора, сьогодні настало “позавтра”. Судячи з усього, Оля — дівчина пунктуальна. Але стовбичити у студії, нічого не роблячи, флануючи “аеродинамічною трубою”, означало викликати подив колег: мовляв, ділова людина Дан і раптом — суцільне дармоїдство? Дан дуже пишався своєю удаваною репутацією ділової людини, вічно кудись цілеспрямовано поспішав, навіть тиняючись у главку, неодмінно позирав на годинника, говорив вагомо і коротко, не спускаючи з обличчя заклопотаного виразу. Театр для себе, як стверджують всезнаючі мистецтвознавці.
Але Оля… Якщо вона подзвонить за годину? А його немає в студії, і з’явиться він тільки завтра. Чи стане вона передзвонювати наступного дня? Хтозна. Ну не стане, не передзвонить — що з того? Світ перевернеться? Дан з горя покине товариство і піде в схимники? Що на ній, зрештою, світ клином зійшовся, на Олі цій, звичайно-прекрасній? Чи прекрасно-звичайній… Була б красуня — ні. Чи розумниця, дотепниця, інтелектом вражала б… Втім, єдине, що Дан знав про неї точно, — зовнішні її якості. Так, не красуня. Але й не потвора, звичайна мила дівчина, гарна фігурка, посмішка, очі. Ось очі… Очі, звісно, зовсім незвичайні, як у єгипетської кішки. Дан у житті не зустрічав жодної єгипетської кішки, але пам’ятав, що в далекій історії були вони істотами священними, загадковими. Звідси легко проглядається висновок: у священної кішки очі особливі, анітрохи не схожі на звичайні, які-небудь “кішкомуркинські”. Оля, на думку Дана, цілком скидалася на єгипетську пра-матір Кіплінгового кота, що, як відомо, ходив сам по собі. Оля виникла сама по собі, з’являлася точно так же, і приручити її не було ніякої можливості.