Двоє під однією парасолькою

З ранку репетицію несподівано відмінили: приїхали кіношники, заставили зал з манежем прожекторами, зображували щось із циркового життя.

Тіль навіть калоші не скидав. Постояв, подивився на кінодіяння, сказав буркотливо:

— Ледацюгам завжди таланить, — і додав для більшої ясності: — Це я про тебе, Данчику.

— Та я зрозумів, — кивнув Дан, — бо про кого ж іще.

Сам він тепер не проти був покидати — в усякім разі йому так здавалося, — відчував якусь робочу сверблячку в долонях, вважав, що цілком спроможний гори звернути, якщо невисокі.

— Якби ти був розумний хлопчик, — сказав Тіль, — пішов би у коридор і попрацював би.

— У коридорі страшні протяги, там, як у трубі.

У коридорі і справді протяги гуляли від дверей до вікон, і вахтер біля дошки з ключами сидів у кожусі і заячій вушанці.

— У якій трубі, Данчику? — поцікавився Тіль, який любить в усьому точність.

— В аеродинамічній. Я додому піду, Тіль.

— Дома теж можна тренуватися.

— У мене стеля низька. Завтра рівно о десятій я буду тут.

Взагалі йому кортіло походити коридором неподалік від казенного телефона, почекати: а раптом Оля подзвонить. Його чомусь хвилювало стійке мовчання знайомої, хоча вона сказала ясно: вийде на зв’язок завтра-позавтра. “Завтра” було учора, сьогодні настало “позавтра”. Судячи з усього, Оля — дівчина пунктуальна. Але стовбичити у студії, нічого не роблячи, флануючи “аеродинамічною трубою”, означало викликати подив колег: мовляв, ділова людина Дан і раптом — суцільне дармоїдство? Дан дуже пишався своєю удаваною репутацією ділової людини, вічно кудись цілеспрямовано поспішав, навіть тиняючись у главку, неодмінно позирав на годинника, говорив вагомо і коротко, не спускаючи з обличчя заклопотаного виразу. Театр для себе, як стверджують всезнаючі мистецтвознавці.

Але Оля… Якщо вона подзвонить за годину? А його немає в студії, і з’явиться він тільки завтра. Чи стане вона передзвонювати наступного дня? Хтозна. Ну не стане, не передзвонить — що з того? Світ перевернеться? Дан з горя покине товариство і піде в схимники? Що на ній, зрештою, світ клином зійшовся, на Олі цій, звичайно-прекрасній? Чи прекрасно-звичайній… Була б красуня — ні. Чи розумниця, дотепниця, інтелектом вражала б… Втім, єдине, що Дан знав про неї точно, — зовнішні її якості. Так, не красуня. Але й не потвора, звичайна мила дівчина, гарна фігурка, посмішка, очі. Ось очі… Очі, звісно, зовсім незвичайні, як у єгипетської кішки. Дан у житті не зустрічав жодної єгипетської кішки, але пам’ятав, що в далекій історії були вони істотами священними, загадковими. Звідси легко проглядається висновок: у священної кішки очі особливі, анітрохи не схожі на звичайні, які-небудь “кішкомуркинські”. Оля, на думку Дана, цілком скидалася на єгипетську пра-матір Кіплінгового кота, що, як відомо, ходив сам по собі. Оля виникла сама по собі, з’являлася точно так же, і приручити її не було ніякої можливості.