Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття
- Автор: Головко Олександр
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття». Краткое содержание книги:
Не менш авторитетними були корені князя Романа по жіночій лінії. Роман був онуком польського князя Болеслава III “Криворотого” (1102–1138 рр.), племінником синів останнього – польських князів Владислава II (1138–1146 рр.), Болеслава IV (1146–1173 рр.), Мешка III “Старого” (1173–1177 рр.) та Казимира II “Справедливого” (1177–1194 рр.), які володарювали в Польщі майже до кінця XII ст.
Безпосередньо про походження Романа Мстиславича необхідно розповісти більш докладно. Тим більше, що в літератур обставини народження князя Романа від шлюбу руського князя Мстислава Ізяславича і польської княжни Агнеси висвітлені дещо категорично і не досить докладно, до того ж без необхідного аналізу свідчень джерел.[65] Княжна Агнеса народилася у 1138 р., тобто у рік смерті батька Болеслава III “Криворотого”. За перших років у її життя увірвалася висока дипломатія та неприпиненні політичні інтриги, до яких сама маленька дівчинка, ясна річ, ніякого відношення не мала.
1141 р. у містечку Легниці, у замку, що належав вдові Болеслава III Соломеї (друга жінка польського князя – чеська княжна, на якій Болеслав одружився в 1114 бо на самому початку 1115 р.) зібралися її сини Болеслав, Мешко, Генріх,[66] щоб обговорити плани протистояння верховному польському князеві Владиславу II. Останній народився від першого шлюбу Болеслава III з київською княжною Збиславою. Розуміючи недостатність власних сил, щоб розпочинати війну з верховним князем Польщі, молодші Болеславичі вирішили шукати собі спільників проти старшого брата за кордоном. Вірогідно, що під час зустрічі в Легниці їм вже стало відомо про подібні ж кроки старшого брата. Наступного року буде укладено шлюб сина Владислава Болеслава “Високого” з дочкою київського князя Всеволода Ольговича Звеніславою.[67]
Як там не було, а учасники зустрічі в Легниці вирішили використати самий традиційний і надійний засіб укладання союзницьких угод – видати трирічну сестру Агнесу за сина короля Русі.[68] О.Бальцер та інші дослідники, аналізуючи відомості про ці події германського хроніста Ортліба Цвіфальтенського, висловились на користь того, що Соломея та її сини хотіли видати Агнесу заміж за сина Всеволода Ольговича.[69]
Б.Влодарський, відзначивши, що у київського князя не було синів, повернувся до думки, у свій час висловленої українським істориком М.Кордубою, про сватання Агнеси за Мстислава Ізяславича з клану Мстиславичів.[70] На думку дослідника, найменування князя Русі титулом “король (rex)” не може бути підставою для заперечення проти такого припущення, оскільки германський хроніст раніше називав королем перемишльського князя Володаря.
План Соломеї та молодших Болеславичів не вдався через відмову Мстиславичів, які не хотіли втручатися у боротьбу з могутніми Всеволодом та Владиславом II. Лише на початку 50-х років XII ст. цей брак відбувся.[71] В свій час ми вже висловились на підтримку погляду О.Бальцера, вважаючи, що аргументом про контакти молодших Болеславичів з Всеволодом Ольговичем може служитися вказівка Ортліба про прагнення братів Владислава “preoccuparent eos amicicia gentis (випередити його в встановленні дружніх зв’язків)”.[72] Зараз не наполягаючи жорстко на такій позиції, спробуємо розглянути інші джерела для з’ясування обставин цих матримоніальних “змагань”.
В давньоруських літописах відомостей про княжну Агнесу немає, а в хроніці Вінцентія Кадлубка розповідається про тісні зв’язки Романа Мстиславича з краківським двором, відзначається, що при дворі Казимира пройшло його дитинство.[73] Проте остання згадка сама по собі далеко не може слугувати доказом якихось родинних взаємин, оскільки під час численних війн, що вів батько Романа Мстислав Ізяславич з князями-суперниками на Русі, його родина могла знайти собі притулок у сусідній з Волинню Малою Польщею.
Відповідь про родинні ж зв’язки Романа з польськими володарями дає “Великопольська хроніка”. Розповідаючи про допомогу краківського князя Казимира Роману під час зайняття останнім Галича, автор цієї пам’ятким пише: “Після вигнання Володимира він (Казимир. – авт.) призначив галицьким князем Романа, сина своєї сестри, який був народжений від її другого шлюбу”.[74] Ясно, що це повідомлення про значно більш пізній за часом, ніж з’їзд у Ленчиці, шлюб Агнеси. Між іншим, зазначимо, що польське джерело в данному випадку перебільшило ступінь участі краківського князя в долі Романа Мстиславича.
Інформація наведеного джерела, як це не дивно, в певній мірі узгоджує згадані вище точки зору вчених і пояснює походження і сторінки біографії матері Романа. 1141 р., ймовірно, вона була заручена з якимось із князів з роду Ольговичів. Чи це заручення дійшло до шлюбу, чи Агнеса вийшла потім ще за когось іншого – сказати важко. Проте другий її шлюб саме з представником роду волинських Мстиславичів дійсно відбувся, але вже в 50-ті роки XII ст.
Шлюб Мстислава Ізяславича і Агнеси
Щоб приблизно визначити час укладення шлюбу Агнеси і Мстислава, треба, хоча б коротко, зупинитися на деяких сторінках життя батька Романа. Князь Мстислав вперше згадується в джерелах в 1146 р. Саме тоді у політичному житті Русі відбуваються досить важливі події. В той час батько Мстислава Ізяслав, який вважався лідером клану волинських Мстиславичів, сидів у Переяславлі.
Проте відносно скромний трон у невеликому прикордонному з небезпечним степом місті-фортеці тоді був важливою сходинкою на шляху до оволодіння столичним престолом. В Києві володарював згаданий вище Всеволод Ольгович. Однак його певні успіхи у політичній діяльності не призвели до створення міцної підтримки серед князів для його вірогідного спадкоємця Ігоря Ольговича, якому згодом вдалося покняжити у Києві лише тринадцять діб.[75]
Невдовзі після смерті Всеволода у столиці спалахнуло повстання. Як і в 1113 р., коли кияни запросили з Переяславля Володимира “Мономаха”, так і зараз вони звернулися до князя з цього ж міста, онука “Мономаха” Ізяслава Мстиславича прийти до Києва.[76] В столиці той прокнязював з перервами до 1154 р. Під час його правління відбулося різке загострення боротьби за гегемонію на Русі волинських Мстиславичів з іншим кланом нащадків Володимира Мономаха (в історичній літературі вони називаються просто Мономаховичами), які володіли величезними землями у Північно-Східній Русі, а на чолі їх стояв тоді князь Юрій Володимирович “Довгорукий”.
На той час Суздальське князівство князя Юрія мало найзначніший воєнний потенціал на Русі, що було викликано декількома причинами. Перш за все на півночі Русі процес феодального дроблення не досяг рівня півдня. Там відбувався відносно інтенсивний процес колонізації краю і підкорення місцевого угро-фінського населення, що вимагав від східнослов’янської верхівки постійної військової консолідації. Відсутність розвинутої системи феодального володарювання, кормління численних дружин за рахунок збору данини також створювали умови для існування відносно міцної військової організації. В політичній програмі суздальських князів важливими моментами було не тільки виборювання верховенства на Русі, а й прагнення добитися своєї повної незалежності від Києва.[77]
Безумовно, що перед Ізяславом Мстиславичем тепер виникли набагато складніші завдання, бо київському князю прийшлося вести боротьбу не тільки проти суздальських та чернігівських князів, а й стримувати амбіції більш близьких родичів з клану Мстиславичів. До того ж у київського князя з’явився серйозний суперник на заході Русі в особі Володимирка Володаревича – князя, який на початку 40-х років об’єднав під своєю владою Перемишльське, Теребовльське та Звенигородське князівства. Внаслідок цього утворилося єдине державне об’єднання з столицею у Галичі. Князь Галичини вів активну боротьбу як за внутрішнє зміцнення свої володінь, розширення їх на південний схід вздовж течії ріки Дністер (за рахунок так званого Пониззя), так й загрожував родинним володінням Мстиславичів на Волині.[78]
65
Щавелева Н.И. Польки – жены русских князей (XI – середина XII в.) // Древнейшие государства на территории СССР. 1987 г. – Москва, 1989. – С. 56–57.
66
Молодший син Соломеї Казимир у зустрічі не брав участі, оскільки був ще малим.
67
Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Т. 2. Ипатьевская летопись. – Санкт-Петербург, 1908.– Стб. 308–313.
Аргументація датування: Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях X – первой трети XIII вв. – К., 1988. – С. 74.
68
Оrtliebi Zwifaltensis Chronicon // Monumenta Poloniae Historica. – T. 2. – Lwów, 1872 (далі – MPH). – P. 4–5.
Про систему титулування на Русі, в католичній Європі та Візантії див. докладно: Головко О.Б. Титулатура носіїв державної влади на Русі в контексті середньовічних імперських доктрин // Феодалізм на Україні. – К., 1990. – С. 42–52, де зокрема відзначається, що застосування титулу “rex” (король) свідчило перш за все про суверенність влади його носія до імператорської влади.
69
Balzer O. Genealogia Piastów. – Kraków, 1895. – S. 182–183; та ін.
70
Włodarski B. Sojusz dwóch seniorów. Ze stosunków polsko-ruskich w XII wieku // Europa – Slowiańszczyzna – Polska. – Poznań, 1970. – S. 351. Польський історик не розділяє нащадків Мономаха і називає їх разом – Мономаховичі, проте з контексту його статті ясно, що в даному випадку він розуміє саме волинських Мстиславичів.
71
Щавелева Н.И. Польки – жены русских князей (XI – середина XII в.). – С. 57.
72
Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях X – первой трети XIII вв. – С. 75.
73
Vincentii Chronicon. – L. 4, 23.
Хроніку Вінцентія Кадлубка наводимо за виданням: Magistri Vincentii Chronicon Polonorum, ed. A.Belowski// MPH. – T. 2. – P. 193–449.
74
“Великая хроника” о Польше, Руси и ее соседях XI – XII вв. Составители Л.М.Попова, Н.И.Щавелева. – Москва, 1987. – С. 123–124.
75
Толочко П.П. Древний Киев. – К., 1989. – С. 258–260.
76
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 311–313.
77
Кучкин В.А. Формирование государственной территории северо-восточной Руси в X – XIII вв. – Москва, 1984. – С. 76–102;
Лимонов Ю.А. Владимиро-Суздальская Русь. – Ленинград, 1987. – С. 38–47.
78
Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984. – С. 72–73.