Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
Цілими копицями на брезентових підстилках сором’язливо червоніли дитячими щоками осінні персики.
Тут же, на вулиці, квичали ображені свинчатка, мекали зажурені барани, кудкудахкали сварливі кури, гелготали по-філософськи гуси, рапкали одностайно, як большевики на партвиборах, качки. Все це тут, на місці, різалось, парилось, варилось і смажилось під веселе дзюрчання домашнього вина із бочок. Паленьку теж пили, але в основному алкоголіки і приїжджі партєйні кадри.
…Гуде, співає, танцює, цимбалить, скрипалить, фіглює, лається, свариться, б’ється і мириться осінній ярмарок-виставка вздовж всієї головної вулиці Мукачева. І чим душа багата — тим сита і п’яна. Вистачає всього і всім — і людям, і птицям, і міським бездомним собакам, і кішкам, і пацюкам та мишкам, і мухам, і бджолам, і осам, і джмелям… і навіть червоним міським мурашкам. Хто п’є, хто їсть, хто дзьобає, хто смокче, хто натужно і поспішливо тягне, тяжко крехтячи, крихтини по нірках.
І ось під обід, коли половина християнського люду вже лежить під столами, деревами, на обочинах вулиць і тротуарів, починаються найголовніші урочистості — обхід ярмарку компетентним журі, яке має всякому плоду, страві, витвору мистецтва дати свою сувору партєйну оцінку.
Мої ж мамка як стали зранку у найвіддаленішому закапелку Латоричного двору, так до обіду і не зрушили з місця. Стояли біля своїх картин вся тихо усміхнена, лагідна і осяйна, як польова ромашка. А перед нею — де на великих стендах, де на парадних полицях і стелажах — демонструвалось воістину народне мистецтво: портрети передових доярок із набагато пишнішими цицьками, як вим’я їхніх корів; постави мужніх лісорубів із такими сокирищами, одним ударом котрих можна водномить не тільки тисячолітнього дуба зрубати, а й загнати у могилу половину армії хана Батия. Ще на інших полотнах правдиві художники, керовані соціалістичним реалізмом, відтворювали красу вільної праці.механізаторів, кукурудзівників, овочівників і садівників.
Особливо багато ярмаркарів і зівак збирало величезне полотно, на якому у всій красі поставала передова свинарка Закарпаття Анця Мишка у численному колі підопічних. Щоправда, Анця була набагато вгодованіша і рожевіша, як свиноматки, серед яких стояла.
Мамчині ж картини справляли неоднозначне враження: одні німіли й затуляли рота, інші стенали плечима й швидко відходили, саркастично усміхаючись. Були й такі, що подовгу дивились, вірніше — вдивлялись, наче намагаючись проникнути, увійти у світ, зображений на картині, а потім тяжко зітхали і, відходячи, раз у раз оглядались, як біженці, які покидають обжитий і дорогий їхньому серцю світ.
Аж тут підійшла стара циганка-волошка із полотняною торбою за плечима. Мамка помітили стару ще здалеку, насампочатку Латоричного двору. І звернули на неї увагу тільки тому, що циганка пройшла через всю виставку, жодного разу не глянувши на витвори місцевих художників. А тут зупинилась, наче вросла у землю.
— Я тебе знайшла! — тихо, із глибоким віддихом, мовила циганка.
Але не відомо, кому говорились ці слова — матері чи картині «Закоханий скрипаль», до якої прикипіли очі волошки.
Виглядала циганка навіть не старою, а древньою. Настільки древньою, що здавалась аж перетлілою. Волосся на голові мала землисто-попелястого кольору, наче пилюка на старовинній скрині. Бачилось, дмухнеш на голову старій — і циганка вся розлетиться довкола курявою.
Руки стара мала довгі, кістляві, наче обтягнуті пергаментом, а пальці нагадували щойно вирване із землі, покручене коріння… І тільки очі! Вони дивилися із глибоко запалих у череп зіниць восково-чорного обличчя… Власне, навіть не дивились, а зблискували раз у раз, наче із нічного колодязя потонулі зорі.
І тим не менше, стара волошка не викликала у мамки ані огиди, ані страху. Скоріше навпаки — подив, зацікавленість і жаль над неміччю старої.
— Можна я доторкнусь до нього? — показала волошка на картину із закоханим скрипалем.
— Звичайно, — стенули плечима мамка. — На те і виставлено, щоби люди побачили.
Стара, не знімаючи торби, присіла прямо на бруківці і щокою притулилась до обличчя скрипаля.
— Я тебе знайшла! — якось радісно і врочисто промовила волошка. — Я тебе знайшла, коханий мій!
Потім підняла голову і, зблискуючи очима, мовила до матері:
— Це мій коханий, — показала на скрипаля, — він так настраждався… а тут, — знову показала на картину, — тут він знайшов спокій.